Осудження Нобелівським лауреатом І.П.Павловим режиму СРСР

         Матеріали зібрав у 2013 році Ганіткевич Володимир Ярославович (1959-2014)

И.ПАВЛОВ – В.МОЛОТОВУ

В СОВЕТ НАРОДНЫХ КОМИССАРОВ СССР

Революция застала меня почти в 70 лет. А в меня засело как-то твердое убеждение, что срок дельной человеческой жизни именно 70 лет. И потому я смело и открыто критиковал революцию. Я говорил себе: «чорт с ними! Пусть расстреляют. Все равно, жизнь кончена, а я сделаю то, что требовало от меня мое достоинство». На меня поэтому не действовали ни приглашение в старую чеку, правда, кончившееся ничем, ни угрозы при Зиновьеве в здешней «Правде» по поводу одного моего публичного чтения: «можно ведь и ушибить...»

Теперь дело показало, что я неверно судил о моей работоспособности. И сейчас, хотя раньше часто о выезде из отечества подумывал и даже иногда заявлял, я решительно не могу расстаться с родиной и прервать здешнюю работу, которую считаю очень важной, способной не только хорошо послужить репутации русской науки, но и толкнуть вперед человеческую мысль вообще. Но мне тяжело, по временам очень тяжело жить здесь – и это есть причина моего письма в Совет.

Вы напрасно верите в мировую пролетарскую революцию. Я не могу без улыбки смотреть на плакаты: «да здравствует мировая социалистическая революция, да здравствует мировой октябрь». Вы сеете по культурному миру не революцию, а с огромным успехом фашизм. До Вашей революции фашизма не было. Ведь только нашим политическим младенцам Временного Правительства было мало даже двух Ваших репетиций перед Вашим октябрьским торжеством. Все остальные правительства вовсе не желают видеть у себя то, что было и есть у нас и, конечно, во время догадываются применить для предупреждения этого то, чем пользовались и пользуетесь Вы – террор и насилие. Разве это не видно всякому зрячему! Сколько раз в Ваших газетах о других странах писалось: «час настал, час пробил», а дело постоянно кончалось лишь новым фашизмом то там, то сям. Да, под Вашим косвенным влиянием фашизм постепенно охватит весь культурный мир, исключая могучий англо-саксонский отдел (Англию наверное, американские Соединенные Штаты, вероятно), который воплотит-таки в жизнь ядро социализма: лозунг – труд как первую обязанность и ставное достоинство человека и как основу человеческих отношений, обезпечивающую соответствующее существование каждого – и достигнет этого с сохранением всех дорогих, стоивших больших жертв и большого времени, приобретений культурного человечества.

Но мне тяжело не оттого, что мировой фашизм попридержит на известный срок темп естественного человеческого прогресса, а оттого, что делается у нас и что, по моему мнению, грозит серьезною опасностью моей родине.

Во первых то, что Вы делаете есть, конечно, только эксперимент и пусть даже грандиозный по отваге, как я уже и сказал, но не осуществление бесспорной насквозь жизненной правды – и, как всякий эксперимент, с неизвестным пока окончательным результатом. Во вторых эксперимент страшно дорогой (и в этом суть дела), с уничтожением всего культурного покоя и всей культурной красоты жизни.

Мы жили и живем под неослабевающим режимом террора и насилия. Если бы нашу обывательскую действительность воспроизвести целиком, без пропусков, со всеми ежедневными подробностями – это была бы ужасающая картина, потрясающее впечатление от которой на настоящих людей едва ли бы значительно смягчилось, если рядом с ней поставить и другую нашу картину с чудесно как бы вновь выростающими городами, днепростроями, гигантами-заводами и безчисленными учеными и учебными заведениями. Когда первая картина заполняет мое внимание, я всего более вижу сходства нашей жизни с жизнию древних азиатских деспотий. А у нас это называется республиками. Как это понимать? Пусть, может быть, это временно. Но надо помнить, что человеку, происшедшему из зверя, легко падать, но трудно подниматься. Тем, которые злобно

приговаривают к смерти массы себе подобных и с удовлетворением приводят это в исполнение, как и тем, насильственно приучаемым учавствовать в этом, едва ли возможно остаться существами, чувствующими и думающими человечно. И с другой стороны. Тем, которые превращены в забитых животных, едва ли возможно сделаться существами с чувством собственного человеческого достоинства.

Когда я встречаюсь с новыми случаями из отрицательной полосы нашей жизни (а их легион), я терзаюсь ядовитым укором, что оставался и остаюсь среди нея. Не один же я так чувствую и думаю?! Пощадите же родину и нас.

Академик Иван ПАВЛОВ. Ленинград 21 декабря 1934 г.

АПРФ. Ф.3. Оп.33. Д.180. Л.47–50. Автограф.

В.МОЛОТОВ – И.ПАВЛОВУ

АКАДЕМИКУ И.П.ПАВЛОВУ.

2 января 1935

Ваше письмо от 21 декабря Совет Народных Комиссаров получил. Должен при этом выразить Вам свое откровенное мнение о полной неубедительности и несостоятельности высказанных в Вашем письме политических положений. Чего стоит, например, одно противопоставление таких представительниц «культурного мира», как империалистические державы – Англия и Соединенные Штаты, огнем и мечем прокладывавших себе путь к мировому господству и загубивших миллионы людей в Индии и Америке, также и теперь ни перед чем не останавливающихся, чтобы охранять интересы эксплоататорских классов, – противопоставление этих капиталистических государств нашему Советскому Союзу, спасшему от гибели миллионы людей путем быстрого выхода из войны в 1917 году и провозглашения мира и успешно строящему бесклассовое социалистическое общество, общество подлинно высокой культуры и освобожденного труда, несмотря на все трудности борьбы с врагами этого нового мира.

Можно только удивляться, что Вы беретесь делать категорические выводы в отношении принципиально-политических вопросов, научная основа которых Вам, как видно, совершенно неизвестна. Могу лишь добавить, что политические руководители СССР ни в коем случае не позволили бы себе проявить подобную ретивость в отношении вопросов физиологии, где Ваш научный авторитет бесспорен. Позволю себе на этом закончить свой ответ на Ваше письмо.

Председатель СНК Союза ССР В.Молотов

Р.S. Копии Вашего письма и моего ответа мною посланы президенту Академии Наук А.П.Карпинскому.

АПРФ. Ф. 56. Оп.1. Д.1469. Л.41.

И.ПАВЛОВ – В.МОЛОТОВУ

Ленинград

12.III.1935

Многоуважаемый Вячеслав Михайлович,

Простите за надоедливость, но не имею силы молчать. Сейчас около меня происходит что-то страшно несправедливое и невероятно жестокое. Ручаюсь моею головою, которая чего-нибудь да стоит, что масса людей честных, полезно работающих, сколько позволяют их силы, часто минимальные, вполне примирившиеся с их всевозможными лишениями без малейшего основания (да, да, я это утверждаю) караются беспощадно, не взирая ни на что как явные и опасные враги Правительства, теперешнего государственного строя и родины. Как понять это? Зачем это? В такой обстановке опускаются руки, почти нельзя работать, впадаешь в неодолимый стыд: «А я и при этом благоденствую».

Спасибо за поддержку колтушской работы.

Преданный Вам

Иван ПАВЛОВ

АПРФ. Ф. 56. Оп. 1. Д. 1455. Л. 13. Автограф.

В.МОЛОТОВ – И.ПАВЛОВУ*

Многоуважаемый Иван Петрович,

По поводу Вашего письма от 12 марта должен сообщить Вам следующее. В Ленинграде действительно предприняты специальные меры против злостных антисоветских элементов, что связано с особым приграничным положением этого города и что правительству приходится особо учитывать в теперешней сложной международной обстановке. Разумеется, возможны при этом отдельные ошибки, которые должны быть выправлены, но заверяю Вас в том, что имеются достаточные данные о незаконных и прямо предательских по отношению к родине связях с заграницей определенных лиц, по отношению к которым (и их пособникам) применены репрессии. При первом случае, когда мне представится возможность лично с Вами поговорить, сообщу Вам некоторые соответствующие подробности. Уважающий Вас

В.Молотов

15.III.35 г.

АПРФ. Ф.56. Оп.1. Д.1469. Л.48.

* На письме резолюция: «Т. Сталину. Хочу сегодня послать этот ответ Павлову. Нет ли замечаний? Молотов» и пометка А.Поскребышева: «т. Сталин не возражает».

Література:Протесты академика И.П.Павлова против большевистских насилий // Источник. 1995. № 1 (14). С.138–144.

Cмерть И.П.Павлова

Будучи величайшим ученым Павлов являлся и не заурядной личностью. Революция 1917 года застала его уже семидесятилетним. Во время обысков, проведенных ЧК, у него было изъято шесть золотых научных медалей. Нобелевская премия, находившаяся в одном из российских банков, была национализирована. Квартира была «уплотнена».

Когда в гости к академику пришел приехавший в Петроград английский писатель-фантаст Герберт Уэллс, то пришел в ужас. В углу кабинета лауреата Нобелевской премии лежала грязная куча картошки и репы, запасенных на зиму. Павлов сам выращивал ее с учениками, чтобы прокормиться. Однако большевики не спешили помочь ученому и тем более отпускать его за рубеж.

Только когда в Москву пришел запрос от Международного Красного креста, который просил отпустить Павлова, чтобы спасти великого ученого - коммунисты забеспокоились. Ленин лично отдал распоряжение выдавать Павлову усиленный академический спецпаек, создать нормальные жилищные условия. Власти понимали, что в глазах мировой общественности судьба этого великого ученого в СССР была олицетворением отношения советской власти к науке вообще.

Когда академика подкормили и он немного успокоился, его даже выпустили за границу. Он побывал в Финляндии, США, Франции и Англии. Однако за рубежом все-таки не остался. Не хотел бросать свою лабораторию в Колтушах под Петроградом.

В свое время Павлов собственноручно записал в анкете епископа Кентерберийского в ответ на вопрос: «Верите ли Вы в Бога?» – «Нет, не верю!». Теперь же, назло большевикам, он начинает регулярно и демонстративно посещать церковь. Мало этого, он демонстративно крестится на церкви на улицах, что повергало прохожих того времени в шок. Шутники смеялись, мол, это у него: «Условный рефлекс».

С советской властью Павлов так никогда и не примирился. Мало того, что он открыто обсуждал свое с ней несогласие, что само по себе было крайне опасно. Он еще и написал письмо Молотову в Совет Народных Комиссаров. «Вы напрасно верите в мировую пролетарскую революцию. Я не могу без улыбки смотреть на плакаты: "Да здравствует мировая социалистическая революция, да здравствует мировой октябрь". Вы сеете по культурному миру не революцию, а с огромным успехом фашизм. До Вашей революции фашизма не было. Ведь только нашим политическим младенцам Временного Правительства было мало даже двух Ваших репетиций перед Вашим октябрьским торжеством. Все остальные правительства вовсе не желают видеть у себя то, что было и есть у нас и, конечно, во время догадываются применить для предупреждения этого то, чем пользовались и пользуетесь Вы - террор и насилие» - вот выдержка из этого письма. И хотя руководству СССР, конечно, эти выступления не нравились, а Зиновьев так прямо обещал: «Зашибить», открыто напасть на Павлова советская власть не решилась.

«Гениальному натуралисту шел 87-й год, когда прервалась его жизнь. Смерть Павлова явилась полной неожиданностью для всех. Несмотря на преклонный возраст, он был физически очень крепок, горел кипучей энергией, неослабно творил, с энтузиазмом строил планы дальнейших работ и, конечно, меньше всего думал о смерти... В письме к И. М. Майскому (послу СССР в Англии) в октябре 1935 г., спустя несколько месяцев после заболевания гриппом с осложнениями, Павлов писал: "Проклятый грипп! Сбил-таки мою уверенность дожить до ста лет. До сих пop остается хвост от него, хотя до сих пор я не допускаю изменений в распределении и размере моих занятий".

Павлов отличался крепким здоровьем и никогда не болел. Он вообще предлагал считать смерть человека до 150 лет «насильственной». Однако сам он умер в возрасте 87 лет, и весьма загадочной смертью. Однажды он почувствовал недомогание, которое посчитал «гриппозным», и значения болезни не придал. Однако, поддавшись уговорам родственников, врача все-таки пригласил, и тот сделал ему какой-то укол. Через некоторое время Павлов понял, что умирает. Кстати, лечил его доктор Д. Плетнев, расстрелянный в 1941 году за «неправильное» лечение Горького.

История смерти Павлова уже стала легендой. Павлов созвал учеников и стал диктовать им свои ощущения. Вслушиваясь в его негромкую, монотонную речь, ученики и не заметили, как ученый умер. В этот момент пришел некий посетитель, которого не приняли. «Академик Павлов занят, – последовал ответ. – Он умирает».

Неожиданная смерть, хотя и старого, но еще вполне крепкого академика, вызвала волну слухов о том, что его кончину могли «ускорить». Заметим, что это произошло в 1936 году, накануне начала «Большой чистки». Уже тогда бывшим аптекарем Ягодой была создана знаменитая «лаборатория ядов» для ликвидации политических противников.

Внешне смерть Павлова сильно напоминает такую же странную кончину другого великого петербуржца, академика Бехтерева, который обнаружил у Сталина паранойю. Тот тоже был вполне крепок и здоров, хотя и стар, но так же быстро умер.

Ярослав Ганіткевич

            Соколянський Іван – видатний психоневролог, організатор Інституту дефектології в Харкові, професор медичного інституту, засновник оригінального методу навчання дітей з втратою зору і слуху, двічі арештований органами НКВД

В незалежній Україні повернено імена багатьох лікарів, науковців, які були репресовані та замовчувані тоталітарним комуністичним режимом. Один із них -  Соколянський Іван Опанасович (писав також - Панасович) – психоневролог і медик-дефектолог, організатор і керівник Українського науково-дослідного інституту дефектології в м. Харкові, професор Харківського медичного інституту, двічі арештований органами НКВД. Він першим налагодив в Україні навчання і виховання сліпоглухонімих дітей, розвинув особистість відомої в світі Ольги Скороходової, заснував розвиток науки тифлосурдопедагогіки. Про нього згадувалося в історії української медицини (2004).

Народився 23 березня 1889 року у великій українській  козацькій  родині  в станиці Дінській на землі Кубанського козачого війська, куди переселилися у 1792році козаки Чорноморського козачого військаз України. Над рікою Кубань став Дінський курень, у 1794 році  заснували станицю Дінську, розташовану за 25 км від міста Катеринодара.  В цій станиці народився також  Микола Рябовіл, голова Кубанської крайової військової РадиСамостійної Кубанської Народної Республіки,  який вітав делегацію України у 1917р. українською мовою — «мовою наших батьків, дідів і прадідів». У 1918р. було проголошено Кубанську Народну Республіку (існувала до 1920), ухвалено «Про прилучення Кубані на федеративних умовах до України»,  тепер Краснодарський край РФ.

Ще в дитинстві Іван познайомився в родині з глухонімими людьми, його нянькою була глухоніма дівчина, завдяки якій він навчився спілкуватися с другими глухими дітьми, що були  на станиці. В цей час тут була гарна школа, в ній навчали дітей освічені вчителі, залучали дітей до громадського життя. Іван належав до кращих учнів, про громадську активність 9-річного школяра писали в місцевій газеті. Глухонімі діти стали його близькими товаришами, завдяки няньці він навчився вільно спілкувати з ними за допомогою коротких виразних жестів.

          По закінченню школи вступив до Кубанської учительської  семінарії в м. Катеринодарі, брав активну участь в революційних подіях на Кубані у 1905 році, за що 16-літнім студентом був заарештований царською поліцією, занесений у списки неблагонадійних і засланий до Вологодської губернії. За півроку в процесі деякого полегшення репресій його звільнили.

            Молодий юнак Іван Соколянський при підтримці родини переїхав у 1907  році  до столиці – Петербурга, де вирішив здобути вищу освіту  на Маріїнських курсах, де виховували і навчали глухонімих. Соколянський познайомився з викладачем глухонімимих дітей Ю.А.Якимовою, спостерігав її заняття, вперше довідався про існування в Америці спеціальних шкіл для глухонімих, став відвідувати цікаві лекції П.Ф.Лесгафта, на яких почув «науку про людину». Спілкування з глухонімими в дитинстві, відомості про досягнення у світі в цій галузі привели його до обрання  основним у своєму житті напрямку виховання та навчання дітей з порушеними органами чуття. 

У 1908 році І.Соколянський  перейшов у відкритий тоді видатним психіатром і психофізіологом В.М.Бехтєревим Петербурзький Психо-Неврологічний інститут на педагогічний відділ  природничо-історичногофакультету (медичний факультет відкрили пізніше), протягом 1908–1913 років здобував тут вищу освіту як сурдопедагог. Вже тоді в Інституті лекції читали видатні спеціалісти в галузі психіатрії, фізіології,  психології, спеціальної педагогіки, зокрема В.М.Бехтєрев, Е.С. Боришпольски,   М.Є.Введенський. Спеціальна кафедра професора М.В. Богданова-Березовского займалася проблемами педагогіки глухонімих, читали курс «Патологія мови», викладали тифлопедагогіку -  виховання і навчання дітей з втратою зору.

Соколянський окремо вивчав курс експериментальної психології, відвідував спеціальні курси викладачів Психо-Неврологічного інституту для вчителів шкіл глухонімих, які випускникам давали право відкрити.навчально-виховні заклади для глухонімих і очолювати їх.

Він захоплювався практичними заняттями з глухонімими, став відвідувати уроки з ними в Імператорській школі глухонімих. В країні якраз почали займатися навчанням сліпоглухих дітей, у 1909 році  було створено Суспільство піклування про сліпоглухих в Росії, відкрито першу школу для таких дітей в Петербурзі (існувала до 1941 р.).  Враховуючи важке положення цих дітей, педагоги добилися (1909) відкриття на приватні кошти першої в Росії спеціальної клініки для глухонімих, в ній часто бував Соколянський.

Умови проживання його  в Петербурзі були нелегкими. У серпні 1910 році видатний на українських землях сурдопедагог Н.М. Лаговський, який заснував  у м. Олександрівськ (пізніше  Запоріжжя) школу-хутір для глухонімих, запросив Соколянського, як слухача сурдопедагогічних курсів, допомагати викладачам і вихователям школи.  Йому дали право виїздити до Петербурга, він заочно завершував в інституті  освіту по дефектології.

В Україні  біля місць переправи через Дніпро раніше закладено Олександрівську фортецю, яка поступово перетворилася в місто Олександрівськ,  споруджено залізничний зв’язок з Москвою. У 1910 р. в місті  діяло 20 початкових шкіл, три гімназії, розвивалася промисловість, заводи і підприємства. Перед війною було біля 60 тисяч населення, більшість  становили  українці, наполовину менше -  росіяни та євреї. Продовжуючи навчання в Психо-Неврологічному інституті І.Соколянський повернувся працювати в Україну, звідки походили предки родини, ще молодим став займатися педагогічною практикою, продовжувати і розвивати свій досвід, займатися розвитком української культури і науки. Після закінчення у 1913 році Психо-Неврологічного інституту він продовжував працювати і навчати в цій школі глухонімих.

Війна 1914 року обірвала його творчі плани як педагога і вченого. Його, з погіршеним слухом (про що він сам згадував в автобіографії) мобілізували на військову службу, яка забрала, крім здоров’я, три роки повноцінного життя. Був прапорщиком в рядах Кавказької діючої армії, супроводжував різні «спецекспедиції» до Туреччини, Персії та Афганістану, часто спілкував мовою жестів з місцевими глухонімими людьми, використовував їх як перекладачів.

Після розпаду імперії повернувся з армії в Олександрівськ, продовжив навчання дітей в школі глухонімих, почав запроваджувати навчання дітей рідній українській мові. В 1917 р. активізувалися українські партії, товариство  «Просвіта», після універсалів Центральної Ради в Києві Олександрівська рада в листопаді 1917 року прийняла рішення про інтеграцію в УНР.  І.Соколянський почав активну українську діяльність в УНР. Але розвинули громадянську війну, містом володіли Запорізький корпус Армії УНР, махновці, білогвардійці, загони червоногвардійців з Москви і Петрограда. У 1920 р. більшовики остаточно заволоділи містом, Олександрівськ  перейменували в Запоріжжя, в перші роки допускалася “українізація».

Наприкінці 1919 року, коли довкруги запанувала радянська влада,психічно виснажений війною і „революційними боями” І.Соколянський переїхав до Умані та почав займатися своєю справді професійною справою – організував у місті українську школу для глухонімих дітей. Його, як учасника революційних подій 1905 року, поставили також завідувати міським відділом народної освіти. Він  брав участь у Всеросійському з’їзді діячів по вихованню і навчанню глухонімих у Москві, виступив з доповіддю «Про навчання українських глухонімих рідній мові».

В 1920 р. І.Соколянський переїхав у холодний і голодний Київ, його призначили одним з перших революційних  піклувальників Київського учбового округу. Тут він познайомився з О.Довженком, який був тоді секретарем губвідділу освіти. Університети, на думку керівників Наркомату освіти УСРР, не мали права на існування. Вони були оголошені "буржуазними"центрами, яким не місце у новому комуністичному суспільстві. Створена комуністичною партією Петрограда більшовицька влада в Харкові після повалення УНР ліквідувала в Києві окремі вищі школи – Імператорський Університет св. Володимира, Учительський інститут, Вищі жіночі курси, та на їх об’єднанні із створеним в УНР Українським університетом організувала Київський інститут народної освіти ім. М.П. Драгоманова (КІНО). В цьому інституті на лікарсько-педагогічному відділенні факультету соціального виховання І.Соколянський почав працювати викладачем сурдопедагогіки. У вересні 1920 р. влада УСРР прийняла постанову про запровадження навчання українською мовою та викладання курсу українознавства.

Влітку 1921 року І.Соколянський з губвідділу освіти  перейшов на посаду головного інспектора установ для дефективних дітей при НКО УСРР Головсоцвиху, займався перевіркою дитбудинків Києва, Одеси, Донбасу, працював лектором факультету соцвиховання, читав сурдопедагогіку, спілкувався з відомими вченими і педагогами, колегами по роботі в вузі. У 1922–1923 роках двічі відвідав Москву, де читав лекції на курсах перепідготовки дефектологів-педагогів. Його як чиновника головної освітньої установи знали добре підлеглі, як науковець І.Соколянський став відомим поза Україною.

Під час роботи в Києві почалися дружні відносини Соколянського з А.С.Макаренком, разом займалися допомогою безпризорним дітям того часу. Почалася особливо цінна багатолітня дружба І.Соколянського з О.П.Довженком, який пізніше став знаменитим українським кінорежисером. Тоді Довженко працював у відділі народної освіти, який очолював Соколянський. Довженко неодноразово згадував Ім'я Соколянського у своєму щоденнику. З Києва, Берліна, Лондона, Москви, Сухумі з радістю надсилав йому теплі листи й телеграми. Називаючи вченого одним "з двигунів"науки, завжди звертався до нього як до свого найближчого однодумця, завжди хотів його бачити, з ним говорити. "Дорогий друже! Я буду безмежно радий, якщо ти з Одеси заїдеш до мене хоч на один день..."; "Дорогий Іван Опанасович! Я приїхав до тебе і, на жаль, не застав... Дуже б хотів тебе бачити...". Ці й подібні записки Довженко адресував Соколянському, виявляючи щиру товариську приязнь.

            У 1923 р. І.Соколянський був  переведений наркоматом освіти до тодішньої столиці УСРР  Харкова, брав безпосередню участь в роботі колегії Наркомату освіти, в побудові нової радянської системи освіти. Розвивалася українська культура, в Харкові Лесь Курбас заснував театр авангарду „Березіль” (1922). Видатний внесок в українізацію зробили наркоми освіти О. Шумський та М.Скрипник. У серпні 1923 р. керівники уряду УСРР висловили підтримку курсу українізації, запропонованого комуністами-українцями М.Скрипником і М.Хвильовим, з якими став близьким  І.Соколянський.  М.Скрипник - один із організаторів літературно-художнього життя, український прозаїк, поет, публіцист, виступав у 1918 році проти планованого в ЦК РКП(б) відриву від України так званої «Донецько-Криворізької республіки»і домагався приєднання до УСРР суміжних з нею етнографічних українських земель (Курщина, Вороніжчина). Він  зорганізував у Росії 500 українських шкіл і 2 вузи, а також проводив українізацію віддалених українських масивів на Далекому Сході та в Середній Азії (чи за 23 роки  Україна зробила  щось подібне для українців в РФ?).  Особливо велику діяльність у цій ділянці він розгорнув, ставши народним комісаром освіти (1927-1933), якому тоді підлягали всі галузі культурногобудівництва, був одним з головних ініціаторів запровадження «українізації», підтримував І.Соколянського.

У квітні1925ЦК КП(б)УМ.Скрипник ухвалив резолюцію про українізацію (яка мала виправити наслідки русифікації українців Російською імперією протягом майже трьох століть), в якій було зазначено, що «справа зміцнення союзу робітничого класу з селянством і зміцнення диктатури пролетаріату на Україні вимагає напруження ком. сил усієї партії для опанування української мови та українізації...».  30 квітня1925ВУЦВК і РаднаркомУСРРухвалили спільну постанову про заходи щодо термінового проведення повної українізації радянського апарату, а пленум ЦК КП(б)У30 травня— резолюцію на українізацію партійного та профспілкового апарату і радянських установ. Головною роллю у дальшому здійсненні українізації відігравав Народний комісаріат освіти (якому тоді підпорядковувались й усі ділянки культури), очолений до 1926О. Шумським, а після його усунення  - М.Скрипником.

У 1927 році М.Скрипник скликав всеукраїнську (з участю вчених і з-поза УСРР) правописну конференцію, внаслідок якої був опрацьований т. зв. «скрипниківський» правопис, затверджений у 1928 р., який усував русифікаційні впливи з української мови.  Під його керівництвом була завершена українізація преси, початкового і середнього шкільництва, значною мірою було українізоване викладання у вузах. 3 лютого 1933 р. Микола Скрипник-заступник голови РНК УСРР і голова Держплану УСРР. Крім того, він був директоромУкраїнського Інституту марксизму-ленінізму, головою Українського товариства істориків-марксистів (з 1928 р), a 1929 p. став дійсним членом ВУАН. У червні 1933 р. на пленумі ЦК КП(б)У М. Скрипник, усунутий з наркомату освіти, був звинувачений у «націоналістичному ухилі» і помилках теоретичногой практичного характеру, що підштовхнуло його до самогубства 7 липня 1933 р.

В той час діяльності І.Соколянського і його участі в наркоматі освіти відбулися особливо помітні зміни у національному складі населення і вживанні української мови у великих промислових містах. Від 1923до 1933кількість українців у Харковізросла з 38% до 50%, у Києвіз 27,1% до 42,1%, у Дніпропетровськуз 16% до 48%, в Одесі з 6,6% до 17,4%, в Луганськуз 7% до 31%. До українізаціїзрусифікованих міст багато спричинилися українська преса й видавництва: якщо на 1922українських газет майже не було, то на 1933їх було 373 (з усіх 426) з накладом 3,6 млн примірників, 89% від загальної кількості часописів в Україні (1926преса була українізована на 60%); на 1933українських журналів було 89 на всіх 118; книжкова продукція була українізована на 83%.

Чи після розпаду СРСР в незалежній Україні проводиться подібно українізація, як у 20-х – 30-х роках за участю І.Соколянського, чи виправляються таким чином наслідки більш як пів-столітньої русифікації  радянської України Сталіном і московським комуністичним режимом?

 Наркомат освіти  УСРР на першому етапі реформи шкільної освіти (1920-1924) розробляв та апробував відмінну від російської радянську українську систему освіти із забезпеченням рівних прав національним меншинам, прийняв план українізації дитячих установ Одеської, Катеринославської, Донецької та Харківської губерній (1923) та ін. Провідну роль у розробці реформи на науковій основі відігравав Головний комітет, відділ соціального виховання при Наркомосі, до якого входив І.Соколянський, він був автором нової системи освіти разом з наркомом Г.Гриньком. (Г.Гринька пізніше ЦК КП(б) звільнив від обов’язків наркома за «намагання відокремити процес розвитку освіти в Україні від Росії та інших республік», у 1938 р. його розстріляли). 

І.Соколянський залишався тоді членом більшовицької партії, до якої належали М.Скрипник, В.Блакитний, Г.Гринько, А.Хвиля, О.Шумський, П.Любченко, М.Яворський та інші націонал-комуністи, які проводили українізацію, до яких без вагань приєдналася українська інтелігенція. Він постійно брав участь у численних засіданнях, читав лекції, бував у відрядженнях, знаходив час для творчої роботи.

В цей час (1922–1924)  у Харкові засновано українські наукові заклади - Український психоневрологічний інститут, Інститут клінічної психіатрії, Інститут соціальної психогігієни; відкрито Український науково-дослідний інститут охорони материнства та дитинства.

І.Соколянський  організував в Харкові навчання сліпоглухонімих, розпочав науково-дослідну роботу в цій галузі, прагнув створити нову систему їх начання, в якій на першому плані розумовий розвиток. Він вважав найважливішим створити доступні для сліпоглухої дитини засоби спілкування – жести, а не усну мову, як звичайно вважали. Він  заснував у Харкові (1923) Школу для сліпоглухих (сліпоглухонімих) дітей та вперше створив Клініку сліпоглухих дітей, яка існувала 15 років - до 1938 року. Він розпочав  навчання сліпоглухонімих, застосовуючи опрацьовуваний ним метод навчання, почав вести науково-дослідну роботу в цій галузі. Спочатку Школа підпорядковувалася органам освіти Наркомпросу України і числилася тільки учбово-виховною установою. У 1925 році Наркомпрос поставив перед організатором цієї установи І.А.Соколянським тільки одне, але достатньо важке завдання — практичну розробку системи і методів роботи із сліпоглухими дітьми. З цим завданням він справився блискуче.

І.Соколянського, як спеціаліста із формування мови в глухонімих, затвердили (1926) професором кафедри дефектології факультету соціального виховання Інституту народної освіти, одночасно він завідував дослідно-педагогічною станцією Наркомата освіти УСРР. Згодом (1929) йому дали можливість організувати і очолити Інститут дефектології  – тоді  перший і  єдиний у світі науково-дослідний заклад для вивчення особливостей сліпоглухонімих. При тодішньому Головному відділі освіти він створив на базі Психоневрологічного інституту Лікарсько-педагогічний кабінет, якого завданням була практична дефектологічна (медична і педагогічна) допомога дітям. За його ініціативою в країні створена система таких лікарсько-педагогічних кабінетів, які об’єднували всю науково-практичну роботу по дефектології. 

 Одночасно  І.Соколянський почав викладати дефектологію в Харківському інституті народної освіти, призначався деканом факультету соціального виховання, проводив дослідницьку і профілактичну роботу, допомагав батькам і педагогам. За його ініціативою школа для сліпих дітей в Харкові першою в СРСР отримала статус медично-освітнього закладу.

Діяльність І.Соколянського в лікарсько-педагогічному кабінеті була тісно пов’язана з роботою комісії у справах неповнолітніх, співробітники кабінету проводили дослідження і надавали практичну допомогу вихованцям трудових колоній на Харківщині, проводили педагогічну роботу з неповнолітніми порушниками у міській в’язниці. Кабінет відкрив дослідні відділення на базі Харківської школи сліпих (окремі відділення для сліпих і сліпоглухих), школи глухих і дитячого будинку для розумово відсталих. Його обрали в керівництво комсомолу, що дало можливість привернути до поставлених ним проблем багатьох здібних молодих людей, майбутніх студентів інституту, зробили його в Москві членом Державної вченої ради Народного комісаріату освіти РСФСР.

Народний Комісаріат Освіти зосереджує його діяльність на боротьбі з дитячою дефективністю. Сприяє цьому й Довженко. Для "доктора Соколянського"він замовляє необхідну літературу в Берліні і тим самим по-дружньому, по-освітянськи допомагає йому.
Повернувшись із-за кордону і включившись у літературно-мистецьке життя, Довженко знову зближується із Соколянським, на цей раз – на царині мистецтва, їх єднає одна з тодішніх технічно-мистецьких груп, що цілком свідомо проголосила свій курс на зв'язок літератури й мистецтва з такими рушіями прогресу, як наука і техніка

  Образ професора Соколянського Довженко мріяв увічнити в своєму нездійсненому науково-фантастичному фільмі "В глибинах космосу", зокрема в тій особливо хвилюючій сцені, коли при втраті звукового зв'язку з учасниками польоту на Марс, він – єдиний, хто на Землі вміло й точно читає "німу артикуляцію"дерзновенного екіпажу з телевізійних екранів і завдяки цьому розшифровує всю найважливішу інформацію. У свою чергу І.Соколянський, педагог-дефектолог, теж відповідно контактував із Довженком, а екранні твори митця розглядав з точки зору їх емоційного впливу. "Він, – говорив Соколянський, беручи до уваги вершинні мистецькі якості режисера, – тримає глядача весь час у полоні своїх образів".

Він продовжив співпрацю з відомим олігофренопедагогом А.Н. Граборовим, з психіатром В.П.Протопоповим, анатомом В.П.Воробйовим, з якими познайомився під час навчання в Петрограді. Також підтримував знайомство з видатними психологами в Харкові – Л.С.Виготським, А.В.Запорожцем, П.Я.Гальперіним. У Лікарсько-педагогічному кабінеті у 1923-1924 рр. читали лекції  академік В.М.Бехтєрев, професори А.В.Владимирский, Н.Н.Тарасевич, А.Н.Граборов та ін., там часто бував А.С.Макаренко. У 1924-1925 рр. Соколянський організував при Лікарсько-педагогічному кабінеті дві дослідні лабораторії – педагогічну і рефлексологічну, науковою роботою першої він  керував, другу очолив В.П.Протопопов. Пізніше (1930) він став організатором і директором створеного в Харкові Науково-дослідного інституту педагогіки, завідував в ньому відділом дефектології. Відвідав одну з перших європейських шкіл глухонімих в Потсдамі (Німеччина).

В умовах розвитку УСРР після падіння Російської імперії І.Соколянський став видатним вченим, засновником в Україні системи освіти дітей з втратою слуху і зору. Організуючи в Харкові навчання сліпоглухонімих він поставив мету створити нову систему навчання їх рідній мові, почав послідовну науково-дослідну роботу в цій галузі. На перший план у навчанні він поставив завдання розумового розвитку цих дітей, для чого насамперед потрібно було створити доступні для сліпоглухої дитини засоби спілкування – жести, хоч тоді вважали що це має бути усна мова.   

            В Харкові, як  в столиці УСРР, І.Соколянський увійшов в коло найбільш талановитої і активної молодої творчої інтелігенції України. Він познайомився і подружив з письменниками О.Вишнею, П.Тичиною, М.Хвильовим, В.Блакитним, з режисером А.Курбасом, продовжувалася його дружба з А.П.Довженком. Авторитет Соколянського у Харкові утверджувався його невтомною науково-педагогічною працею.

             На початку 30-х років І.Соколянський досяг світового визнання як автор оригінальної методики навчання сліпоглухонімих дітей. Автор робіт і винаходів  з тифлотехніки   організатор і перший директор інституту дефектології, в цей період активно підтримуваний наркомом освіти Миколою Олексійовичем Скрипником.

Американська журналістка Л.Вільсон, що відвідала харківську школу-клініку І.Соколянського, написала: «Досягнуті ж результати прямо приголомшують. П'ятеро дітей — один високообдарований, двоє — нормальних, двоє — слабкообдарованих, одна славна блакитноока дівчинка 15 років і один 20-річний хлопець — виховуються в Харківській експериментальній школі. Молодий хлопець розмовляє і цілком задовільно виконує функції слюсаря. Всі вихованці володіють основними навиками обслуговування, самі прибирають ліжка, їдять, як чудово виховані люди, бадьоро і весело грають і спільно гармонійно працюють… Один лікар і один педагог зайняті виключно цими сімома сліпоглухими... Розвиток кожного окремого вихованця відображений графічно і фіксований в спеціальному щоденнику. Існує ряд лабораторій. Дві пристосовані до спостережень рефлексів у сліпоглухої дитини. Спеціальна лабораторія обладнана новітніми мікрофонами німецького зразка, які також використовуються і в будинку глухонімих при навчанні мови...».        

Але вже у 1929 р. почалося надзвичайне арештування і репресування комуністичним режимом української інтелігенції. Сталін  давав вказівки керівникам партійного суду над сфабрикованим українським «СВУ», усунено з ВУАН і заслано на Соловки видатних українських діячів. Насильницьке насадження колгоспів, політика розселянювання та хлібозаготівлі призвели до національної трагедії — голодомору 1932—1933 рр., який забрав життя мільйонів людей.

В атмосфері шаленого цькування, передчуваючи наближення тотального терору, після арешту свого приятеля Михайла Ялового на знак протесту проти початку масових репресій проти української творчої інтелігенції 13 травня 1933 року в Харкові, в будинку письменників «Слово», М.Хвильовий покінчив життя самогубством. Смерть його стала символом краху ідеології українського націонал-комунізмуй кінця українського національного відродження 1920—30-х. (Твори та ім'я Хвильового залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні). Усунуто з наркомату освіти М.Скрипника, арештовано ряд українських письменників, з якими був у близьких відносинах  І.Соколянський, займаючися розвитком рідної українсько мови.

            Остаточно українізація була припинена з призначенням у січні 1933П. Постишевасекретарем ЦК КП(б)У, Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу, це означало кінець українізації. Протягом 1933—1934рр. у постишевському терорі більшість діячів українізації були ліквідовані або заподіяли собі смерть і відтоді неофіційно почалася русифікація, яка особливого прискорення набрала по Другій світовій війні.

Тепер відкрито, що Нобелівський лауреат І.П.Павлов висав (1934) до Ради Народних Комісарів СРСР: «Вы – террор и насилие…Тем, которые злобно приговаривают к смерти массы себе подобных и с удовлетворением приводят это в исполнение, как и тем, насильственно приучаемым учавствовать в этом, едва ли возможно остаться существами, чувствующими и думающими человечно…Пощадите же родину и нас».

І.О.Соколянського не оминула трагічна доля багатьох видатних науковців країни у тридцятих роках. Коли  в процесі ліквідації українізації новим наркоматом освіти  було відновлено (1933) відкриті владою російської імперії університети в Києві, Одесі та Харкові,  харківське ДПУ в грудні 1933 р. в числі багатьох українських інтелігентів арештувало І.Соколянського за звинуваченням в «буржуазному націоналізмі», за «антирадянську діяльність і підготовку терористичних актів», почато його переслідування.

У 1934 році столицю республіки перенесли з Харкова до Києва, у березні І.Соколянського звільнено з ув’язнення. Можливо, тут відіграло роль  заступництво його друзів – письменників.  Припускають що А.М.Горький, який знав  І.Соколянського і біля року листувався з ним та з його вихованкою Ольгою Скороходовою, добився його звільнення. Крім того, він мабуть зобов’язаний своїм звільненням також рідкісному фаху, яким володів досконало: читання з губ, прикладна сурдопедагогіка, робота з „дефективними”.

Після виходу з тюрми його переслідувало почуття соціально-психологічного дискомфорту, глибокого внутрішнього потрясіння і відвертого розпачу. В умовах переслідування народної освіти, мабуть при підтримці приятелів-медиків, Соколянський перейшов з відділами для сліпоглухих дітей з Інституту народної освіти до  Інституту експериментальної медицини (УІЕМ), створеного як український науковий заклад європейського характеру (очолював його проф. Я.І.Ліфшиць, якого у 1936 р. знято і арештовано, інститут русифіковано). Тут він продовжував очолювати відділ експериментальної психофізіології та клініку для сліпоглухонімих, одночасно він був професором Харківського медичного інституту, на факультеті охорони материнства і дитинства відкрив кафедру дефективного дитинства. 

Умови життя і праці І.Соколянського стали дуже трудними, майже непереносимими, продовжувалося моральне травлення, переслідування. Тепер його стали називати «буржуазним націоналістом», хоч більшість із близького оточення не вважали його ворогом, все таки перестали розмовляти з ним, а деякі перестали витатися, аспірант відмовився від його наукового керівництва.  І.Соколянський з дружиною Тумалевич Дітою Олександрівною жили тоді в окремому  приміщенні школи-клініки для сліпих (нині гімназія ім. В.Г.Короленка), педагоги і діти нерідко переслідували його сім’ю, називали його «фашистом».

            В таких трудних умовах Соколянський продовжував розвивати свою педагогічну і наукову діяльність. У клініку сліпоглухонімих дітей увійшли нові діти, з якими він працював, число їх збільшилося у 1935 р.  до 9 осіб. Тривали наукові зв’язки з вченими лікарями і педагогами, дефектологами, його заклади відвідували з Союзу та з інших країн. Коли І.П.Павлов проводив   в Ленінграді Міжнародний конгрес фізіологів (1935) група делегатів  відвідали школу І.Соколянського та залишила найкращі позитивні відгуки.

Школа для сліпоглухих дітей в Харкові, організована І.О.Соколянським (1923-1937), працювала дуже ефективно, найвідомішою вихованкою цієї школи була відома сліпоглуха письменниця Ольга  Іванівна Скороходова  (1911-1982). Народилася вона в українській селянській сім’ї на Херсонщині, від хвороби менінгітом втратила у 8 років зір, а в 14 років повністью втратила слух. Виховувалася і навчалася у Харківській школі сліпоглухонімих І.Соколянського (1925-1941), дівчину оточили своєю турботою харківські педагоги і дефектологи. Завдяки цьому, і насамперед І.Соколянському, Ольга навчилася говорити, за допомогою спеціальних методик оволоділа мистецтвом письма, багато читала, багато знала, захопилась поетичною творчістю, особисто листувалася з М.Горьким. Мріяла про літературне навчання. Педагогічне подвижництво професора було для неї тим світлом в кінці тунелю, що й визначило її майбутню науково-дослідницьку роботу.

 Серед головних досягнень І.О.Соколянського відзначають послідовну реалізацію ним принципу обов’язкового використання писемної мови у навчанні сліпоглухонімих дітей. Це було дійсно революційно, адже на той момент навчання таких дітей велося переважно усним методом (як в Росії, так і за кордоном). Також він приділяв увагу жестам, засобам образотворчої діяльності, передусім, ліпленню та малюванню, як способам вираження внутрішнього світу дитини, засобам комунікації на домовленнєвому етапі, які сприяли формуванню мовленнєвих образів. Ефективність та прогресивний характер методики Соколянського визнавали як вітчизняні, так і зарубіжні спеціалісти.

Його досягненням стало також поєднання детально розробленої загальної методики навчання сліпоглухих дітей із винаходженням ряду конкретних технічних засобів та практичних методів. Так, поряд із визначенням головних етапів розвитку дитини з дефектами органів сприйняття, виробленням поняття „власної активності дитини” як основи навчання, Соколянський є розробником спеціальної машини для читання й письма сліпоглухих, автором ряду методів, серед яких метод „паралельних текстів”, метод „ланцюгових дій” та ін.

І.Соколянськи винайшов особливо потрібну й цінну машину для читання сліпими й сліпоглухими звичайного плоскодрукованого шрифту, читальна машина для сліпих і сліпоглухих, основана на застосуванні фотоелемента і переведення електричних коливань в тактильні сигнали, він добився виготовлення її та експериментальної перевірки. 26 березня 1936 р. УІЕМ отримав авторське свідоцтво  на його винахід № 51271 від 26.03.1936 року «Машина для читання сліпими і сліпоглухими текста». З допомогою цієї машини, основаної на застосування фотоелемента і переводу електричних коливань в тактильні сигнали сліпі отримали можливість розпізнавати звичайний шрифт. Для вироблення навиків читання потрібно було близько 900 годин занять. Пізніше покращення якості рельєфного рисунку букви («Optacon” та ін.) значно полегшило читання  сліпими. В той час автор винаходу зазнавав багато бюрократичних труднощів, оскаржував керівництво та деяких співробітників Інституту. З приводу цього  винаходу І.Соколянського О.Довженко потім писав, звертаючись до нього: "Машина твоя геніальна. Я щасливий, що у тебе є патент... Я абсолютно вірю, що ти ще зробиш надзвичайно багато".

Працюючи в Харкові, Довженко й Соколянський дійшли обопільної думки, що одним з найбільш могутніх засобів виховання і впливу на підростаюче покоління має стати мистецтво кіно. Ця ідея захопила Довженка, і він, ще не будучи режисером, починає писати "сценарій для дітей нової формації". Так з'явився згодом перший дитячий фільм "Вася-реформатор". Але Довженко плекав надію разом із Соколянським здійснити наукову розробку і постановку принципово нового дитячого фільму, через який "мав би прийти в кіно найпотрібніший представник громадськості – вчений педагог", фільм, який би мав вплив і на дорослих; що для цього було б непогано зорганізувати якусь невелику компанію"з одного-двох вчених, одного-двох режисерів та художника і через півроку теоретичної роботи приступити до зйомки.

Ознайомивши Соколянського із власним баченням основних шляхів розв'язання цієї проблеми, Довженко просить його: "Ти мені напиши свої міркування... Потім ми поговоримо у Харкові, а далі, одержавши од тебе цілий ряд порад, інструкцій і літератури, я сам почну розбиратися..., і ми будемо переписуватися. Я знаю, що це буде важко, але все-таки щось ми зробимо". І ще: "Напиши мені, друже... До речі, вкажи, з ким у Києві варто... поговорити. Я не знаю київських вчених, але, правду кажучи, чомусь думаю, що таких, як ти, тут немає. У науці теж потрібен талан". Як педагоги й люди високого творчого духу, вони обидва боролися за розумне використання найновіших технічно-мистецьких можливостей у широкій системній освіті дітей і молоді, а говорячи про глибоку впливову силу кіно, Довженко в наступних листах зазначав: "Це буде безмежна пізнавальна функція...".             Однак продовжити співробітництво в напрямку створення спільного дитячого фільму Довженкові й Соколянському не вдалося, бо професора невдовзі арештували.

В УРСР тільки протягом 1937-1938 рр. арештовано понад чверть мільйона (267 579) осіб, з них засуджено до розстрілу 122 237 (!) осіб (8).Це була війна комуністичного режиму проти власного народу, організований комуністичною партією терор, подібного якому не знає світова історія! Такою була реальність в СРСР, якої досі не визнають деякі партійні лідери, що прагнуть відновити совєтську імперію.

13 жовтня 1937 року УДБ УНКВС по Харківській області другий раз арештувало І.Соколянського «за участь в в антирадянській терористичній контрреволюційній шкідницькій організації». В липні 1937 р. політбюро ЦК ВКПб створило неконституційні позасудові каральні органи- спеціальні судові трійки, вони за одне засідання (переважно вночі) могли розглянути понад тисячу справ, засуджували переважно до розстрілу. І.Соколянського звинувачували в тому, що будучи давніше членом воєнно-революційного суду він не сприяв безпощадному засудженню до розстрілу  «ворогів народу»! В цей час засуджено багато українських інтелігентів, до 20-ї річниці «Жовтня» »  нарком Єжов видав наказ провести масові розстріли ув’язнених за «контрреволюційну діяльність», Соловецькій в’язниці він виділив «ліміт» – розстріляти 1200 осіб (!), розстріляно українців-професорів В.Підгаєцького, В.Удовенка, доктора медичних наук В.Крушельницьку, доцента А.Журавля та багато інших.

І.Соколянський перебував під слідством у Харківській в’язниці, ухвалою особливої трійки від 20 листопада 1937 року за статтями 54-2, 54-7, 54-8, 54-11 КК УРСР його позбавили волі у ВТТ на 10 років. Болісно переживав ці події О.Довженко: "Я ніколи не вірив, щоб ти міг зробити щось погане для нашого соціалістичного суспільства, – згодом писав він до вченого, – дуже часто тебе згадував, жаліючи твій чудесний талан і проклинаючи твою кляту долю...".
Підтримуючи Соколянського морально, він адресував йому щирі, окрилюючі слова, сповнені непохитної віри в перемогу добра над злом: "Сто чортів! Шкода, що знищили твій інститут. Ну та не падай духом. Не теряй горизонту... Всі великі вчені трималися на оптимізмі, на вірі в добро, в краще, на надії...Умій прощать..."

20 місяців арешту І.Соколянський провів у внутрішній в’язниці НКВС. Справу припинено постановою УДБ УНКВС по Харківській області  від 28 квітня 1939 року. у травні його звільнено, заборонено працювати в УРСР. Послужив звільненню, як вважають, перегляд слідчих справ НКВД, призначений новим наркомом Берія (з 25.11.1938) після зняття і розстрілу бувшого наркова Єжова. Проте він продовжував перебувати на таємному обліку КДБ при Раді міністрів УРСР.

Від глибокого психічного потрясіння він пролежав півроку у ліжку розбитий паралічем, перебував на межі відчаю, готовий до крайніх вчинків. Переслідування і ліквідація українських діячів, науковців, літераторів посилювалося. За час його арешту  у 1938 році новий Наркомат освіти закрив клініку І.Соколянського для сліпоглухонімих, приміщення клініки відібрали, дітей переселили в  будинки інвалідів, перевели в групу нездатних навчатися глибоко розумово відсталих дітей. За два роки четверо дітей, що були в клініці, вдалося перевести в ленінградську групу сліпоглухонімих. Із учнів Соколянського залишилися і пережили період німецької окупації Ольга Скороходова (в харківській школі сліпих) та Марія Сокол (у родичів на селі). Не збереглися скрупульозно зафіксовані ним протоколи та інші матеріали експериментальної роботи зі сліпоглухонімими дітьми за ці роки в школі-клініці, що затрудняло пізнішу наукову роботу.

Після поправи здоров’я, приєднання до УРСР Західної України, І.Соколянському довелося  покинути рідний край. В Україні в містах Олександрівську (Запоріжжі), Умані, Києві і Харкові він пропрацював 27 років, більше 2-х років тримали його у в’язницях ДПУ. Він переїхав до Москви, де колишні знайомі запрошували його на роботу, вимушений був перейти від переслідуваної рідної мови. Професор з Харкова отримав посаду директора Загорського (біля Москви, нині Сергіїв Посад) дитячого будинку - спеціальної школи-інтернату для глухонімих дітей. З часом його, як члена Державної вченої ради наркомату освіти РСФСР, прийняли старшим науковим співробітником Науково-дослідного інституту спеціальних шкіл і дитбудинків Наркомосу РСФСР, поставили його завідувачем відділу сурдопедагогіки інституту, вдалося продовжити в Росії свою наукову роботу. Він працював разом зі своїм учнем та однодумцем А.І.Мещеряковим, який згодом продовжив справу І.Соколянського.

            В березні 1940 р. на конференції Державного педагогічного інституту дефектології в Москві І.Соколянський виступив з доповіддю про досвід роботи із сліпоглухими, висунув первинне завдання «окультурення» або «олюднення» сліпоглухих. Його високо оцінили вчені-дефектологи Москви (А.Р. Лурия, Ф.А. Рау та ін.).         

У 1941 р. фашистські війська вдерлися до Харкова, безжально нищили мирне населення.  засновану Соколянським школу для навчання сліпоглухих спалили разом з її вихованцями, чудом врятувалося лише троє, серед них  Ольга Скороходова.

Під час війни І.Соколянського зі школою сліпоглухих евакуювали до Пензенської області, пізніше довелося переїхати в Новосибірськ, він працював консультантом обласного відділу освіти, був завучем школи глухих. В 1944 р., в Москві, коли повернувся І.Соколянський, організували Академію педагогічних наук РСФСР, Науково-практичний інститут спеціальних шкіл переіменували в Інститут дефектології АПН (нині Інститут корекційної педагогіки РАО), в ньому став працювати І.Соколянський, з 1947 року продовжив наукові дослідження і практичну роботу із сліпоглухими дітьми. Вдалося переїхати в Москву (1944) учениці О.Скороходовій, яка також   почала співпрацювати в інституті з І.Соколянським.

            Після війни наукова громадськість проявляла велику увагу до роботи І.Соколянського із сліпоглухонімими. Його запросили виступити на ювілейній сесії АН СРСР в 1947 р., високо оцінили доповідь «Формування особистості при відсутності зорових і слухових сприймань». Роботою І.Соколянського зацікавилися академіки Орбелі Л.А., Корнілов К.Д. та ін.,  за педагогічну роботу в галузі сліпоглухонімоти президіум Академії педагогічних наук РСФСР присудив йому премію ім. К.Д. Ушинського, за кількістю праць та прикладний характер його спеціальності, І.Соколянському надали науковий ступінь кандидата педагогічний наук.

            Надзвичайний успіхів добився І.Соколянський при вихованні і навчанні Ольги Скорохолової. З часом вона сама стала вести роботу з виховання та навчання сліпоглухонімих дітей.   Під редакцією І.Соколянського вийшла друком  перша книжка (звичайно в Москві російською мовою) О.І.Скороходової «Як я сприймаю навколишній світ» (1947), отримала високу оцінку психологів, стала відомою як в країні, так і в світі. У 1956 році вийшла з передмовою Соколянського друга її книжка «Як я сприймаю і уявляю навколишній світ», відзначена премією Ушинського). Сліпоглуха жінка стала пізніше кандидатом педагогічних наук (1961), старшим науковим співробітником Інституту дефектології Академії Педагогічних Наук СРСР, опублікувала третю книжку «Як я сприймаю, уявляю та розумію навколишній світ» (1972), за яку отримала першу премію Академії педагогічних наук. В них вона тонко описала виховані у неї Соколянським особливості, різні види чутливості – осязання, нюх, вібраційне відчуття, температурні і смакові відчуття, котрі замінювали їй слух і зір; написала про свої самоспостереження, які характеризують складні переживання оточення, власні відчуття і бажання розуміти враження других, людей які бачать і чують, показано орієнтацію сліпоглухонімого в середовищі, розвиток особистості і самосвідомості, приєднання до літературної творчості.

  Завдяки багатолітньому впливу І.Соколянського ім’я сліпоглухої письменниці стало широко відомим, їй присвяченго багато публікацій, її славу поділяв її наставник. Першу книгу  О.Скороходової Я.Ганіткевич придбав із зацікавленням, коли був студентом медичного інституту, пізніше на заняттях і в лекціях про органи чуття приводив її, про І.Соколянського відомості тоді не поширювалися.

            І.Соколянський підняв питання про організацію в Москві в Інституті дефектології дослідної лабораторії по проблемах сліпоглухонімоти, пропонував ввести в навчальний план дефектологічного факультету спецкурс по проблемі навчання сліпоглухонімих дітей, планував у 1950 р. захистити докторську дисертацію.

            В травні 1950 р. в Інституті дефектології організували лабораторію для вивчення і виховання сліпоглухонімих дітей в складі двох наукових співробітників - І.Соколянського і О.Скороходової, але вже в грудні Соколянському довелося піти з інституту. Повернувся в 1951 р. при новому директору, почав працювати по новій тематиці – розробка методики навчання дорослих глухих, створив новий буквар, в якому для словесного спілкування розробив дактильне слово у виді рисунка серії пальцевих знаків букв.

  В 1955 році І.Соколянський почав експериментальне навчання сліпоглухонімого підростка Олі Виноградової, згодом - Сергія Сироткіна, біля нього появилися нові молоді дослідники і педагоги, які прагнули співпрацювати з ним. Він розвиває теорію навчання сліпоглухонімих дітей, узагальнює свої спостереження ще в Петербурзькій школі глухонімих, в школі сліпоглухонімих в Харкові, у відвіданій ним установі сліпоглухонімих у Німеччина, колишні спостереження за сліпоглухонімими в окремих сім’ях, яких він консультував.

            І.Соколянський демонстрував успішне навчання своєї учениці Ю.Виноградової на засіданні вченої ради Інституту, на філософському факультеті Московського університету, на Всесоюзній нараді психологів, представляв відомому світовому психологу Жану Піаже. Настав новий плодотворний період наукової роботи. Він підготував до публікації статті  «Некоторые особенности слепоглухонемых детей до поступления их в школу-клинику» і «Подготовка слепоглухонемого подростка к производительному труду в условиях домашнего воспитания», які вийдав друком його ученик А.І. Мещеряков уже після смерті автора (1962).          

І.Соколянський вперше створив метод навчання сліпоглухонімих як систему наукових знань.У своїх роботах він теоретично доказував, що сліпоглуха дитина має нормальний мозок і потенціальну можливість повноцінного розумового розвитку, але своїми власними зусиллями така дитина не досягає навіть незначного розумового розвитку, без спеціального навчання на все життя залишається інвалідом. Звідси виникає завдання створити у сліпоглухої дитини специфічні засоби спілкування, якими можна формувати зміст людського життя.    

            Продовжуючи інтенсивно працювати І.Соколянський створював спеціальні технічні засоби для навчання осіб з дефектами, розробив «Читальну машину», за яку був нагороджений золотою медаллю ВДНХ СРСР (1960), «Дактилятор» - прибор для одночасного контакту з кількома сліпоглухими, «Мобільограф» - прибор для запису рухових мимовільних реакцій у сліпоглухих дітей, «Неоновий фотоскоп для глухих» Брайлівський екран), «Телетактор» - прибор для спілкування з сліпоглухонімим та ін.

            Опублікував наукові праці: «Брайлівський екран. Про використання абетки Брайля для навчання глухих та глухонімих» (1941), «Про новий спосіб читання сліпими» (1946), «Формування особистості за відсутності зорових та слухових сприйнять» (1948), «Кілька зауважень про сліпоглухонімих» (1954), «Буквар для індивідуального навчання дорослих глухонімих» (1956), «Засвоєння сліпоглухонімою дитиною граматичної будови словесної мови» (1959) та ін. Його наукова та практична діяльність мали величезне значення для розвитку в країні та у світі дефектології, сурдо- і тифлопедагогіки.

            В кінці 50-х років І.Соколянський влаштовував у свою лабораторію свого учня А.І.Мещерякова, прийняв у аспірантуру педагога А.А.Мареєву. Знову ставив питання про відкриття спеціального навчального закладу для дітей із складними дефектами, де проводили би індивідуальне навчання сліпоглухих, сліпих із сензорними порушеннями та інших.

Після засудження культу особи Сталіна і виправляння його репресій військовий трибунал КВО 8 січня 1957 року реабілітував І.Соколянського, з нього зняли  висунуті в УРСР звинувачення.  

            І.Соколянський належав до найпалкіших друзів і однодумців Довженка, у Сосницькому літературно-меморіальному музеї всесвітньо відомого кінорежисера й письменника О.П.Довженка (1894 – 1956) зберігається книга "Формування особи при відсутності зорових і слухових сприймань"із дарчим написом І.Соколянського і його телеграма: "Глибоко обрадуваний відкриттям хати-музею Олександра Петровича Довженка – геніального художника-мислителя...". У музеї експонується книга "Как я воспринимаю окружающий мир", книгу прикрашає автограф: "Дорогим нашим друзям – живим свідкам днів нашої радості й днів нашого горя – Юлії Іполитівні Солнцевій та Олександру Петровичу Довженку з глибокою повагою і любов'ю", нижче значаться підписи: "О.Скороходова, І.Соколянський".

Помер І.О.Соколянський у Москві 27 листопада 1960 року. Його дослідження продовжили його учні, найвідомішим з яких був А.І.Мещеряков. У 1980 році – 20 років по смерті - І.О.Соколянському та А.І.Мещерякову  за науково-практичні роботи в галузі навчання і виховання сліпоглухонімих присвоєна (посмертно) Державна премія. Появилися публікації про «радянського», «російського» вченого, який зробив видатний внесок у розвиток вітчизняної дефектології, «засновника радянської тифлосурдопедагогіки».

Іван Опанасович Соколянський залишився в історії дефектології як талановитий практик, блискучий теоретик, розробник оригінального методу навчання дітей з втратою зору і слуху, автор низки наукових праць та ряду винаходів з сурдо- і тифлотехніки. Сучасна теорія та практика роботи зі сліпоглухонімими дітьми спирається на роботи та досягнення І.Соколянського. З’являються нові прийоми та засоби навчання, проте ключові принципи його методики стали базисом для сучасної української дефектології, проблема навчання сліпоглухих дітей є надалі дуже актуальною для сучасного світу. З 1949 року існує міжнародне співтовариство, що координує розвиток досліджень і служб для сліпоглухих у світі, воно  оформлене в громадську організацію (1969), число сліпоглухих людей в світі складає біля одного мільйона осіб. У дефектологічній науці відіграв  величезну роль І.О.Соколянський – людина складної долі, серцем віддана своїй справі, блискучий учений і практик, умілий організатор, присвятив своє життя допомозі людям, які були позбавлені можливості сприймати всі барви та звуки навколишнього світу.

Окремі праці:

Соколянський Ів. Про так зване читання з губ глухонімими // Український вісник  експериментальної педагогіки та рефлексології. 1926. Вип.2. С. 35-37.

Соколянський І.П. До класифікації подразників. // Там само 1926. Вип. 3. 

Соколянский И.А. Обучение слепоглухонемых детей // Обучение и воспитание    слепоглухонемых детей. – М.: АПН РСФСР. – 1962.– Вып.121.

Соколянский И.А. Обучение слепоглухонемых детей // Дефектология. - 1989. -№ 2.

Література:

Куценко М.В. Сторінки життя і творчості О.П.Довженка. – К.: Дніпро, 1975. – 341 с.

 Иван Афанасьевич Соколянский (1889-1960). Библиографический указатель. Составитель С.Ф. Батракова. – М. – 1989. – 54 с.

И. А. Соколянский (к 100-летию со дня рождения)//Дефектология.- 1989.- № 2.- С. 71.

         Ярошевский М. Сталинизм и судьбы советской науки / М. Ярошевский // Репрессированная наука. – Л. : Наука, 1991. –  Вып. 2. – С. 9–34.

Хиллиг Г. Прометей Макаренко и "глав-боги"педолимпа: Соколянский, Залужный, Попов. – Марбург, 1997. – 154 с

Соколянський Іван Опанасович (1889-1960) – засновник вітчизняної педагогіки сліпоглухонімих (тифлосурдопедагогіки) // Педагогічна Харківщина.Довідник. Харків, 1997. С. 130-131.

Педагог особливої категорії: Іван Панасович Соколянський // Головінов В.П., Гомон П.Л. Духовні джерела Слобожанщини. Харків. Прапор. 1998. С. 174-175.

Єфіменко Н. І.П.Соколянський: віхи життя і педагогічної творчості // Дефектологія. – 1998. – №3. – 52 – 55 С.

Басилова Т.А. И.А. Соколянский — сурдопедагог // Материалы Второго Московского симпозиума по истории глухих. – М., 1999.

Соколянський Іван Панасович // Українська педагогіка в персонадіях у 2-х кн.. Кн.2.Київ, 2005.

 "Я не люблю, когда горизонт шатается...". Письма Александра Довженко Ивану Соколянскому. Предисловие, перевод с украинского и комментарии Сергея Тримбача // Киновед. зап. – 2003. – № 61. – 347 – 358 с.

 Марочко В. Репресовані педагоги України: жертви політичного терору (1929 – 1941) / В.І.Марочко, Г.Хілліг. – К.: Наук, світ, 2003. – 302 с.

Ганіткевич Ярослав. Історія української медицини в датах та іменах. Львів, 2004. С. 90, 125.

Соколянський Іван Опанасович //Українські лікарі. Бібліографічний довідник. Кн.3. Учасники національно-визвольної боротьби й українського державотворення, репресовані та реабілітовані лікарі України. Львів, 2008. – С.191-193 (Ярослав Ганіткевич, Павло Пундій)

Лариса Березівська. Розробка Наркомосом УСРР системи шкільної освіти та

її апробація в контексті соціально-економічних та суспільно-політичних детермінант

(1920-1924)       library.udpu.org.ua/library_files/istoruk_ped.../2007/2007_1_2.pdf

                                                                                І.Соколянський з О.Скороходовою

85-ліття Ярослава Ганіткевича

9 липня 2014 р. відзначали 80-річчя вченого, одного із засновників відновленого НТШ і дійсного члена, ініціатора відновлення і першого голову Лікарської комісії, організатора відновленого видання «Лікарського збірника», автора багатьох доповідей в НТШ.
Пройшло 5 років, 9 липня минуло 85-ліття вченого, доктора медичних наук, професора-стипендіата ЛНМУ, державного стипендіата України, висунутого на Державну премію України, лауреата премії Івана Огієнка, організатора і першого голови Львівського осередку Всеукраїнського товариства Івана Огієнка, члена міжнародного товариства істориків медицини, почесного члена УЛТ, засновника Благодійного учнівського стипендійного фонду, який видав 22 книжки, автор понад 460 публікацій, з них більшість написав сам без співавторів; понад 220 опрацював уже на «заслуженій» пенсії, на громадських засадах при підтримці НТШ , УЛТ; не дивлячись на поважний вік в минулі 5 років брав активну участь в конгресах СФУЛТ і ВУЛТ, у міжнародному конгресі лікарів у Відні, опублікував понад 60 праць, у журналі «Vesalius» в Лондоні надрукував перші з України статті - про внесок українських лікарів у світову медицину, терор комуністичного режиму щодо українських лікарів і вчених-медиків, об’єктивно представив періоди історії Львівського медичного університету; великий розділ про медичні науки опублікував у книзі НАН України «Історія української культури», багато статей про українських лікарів в ЕСУ, у Києві видано три його принципіально нові «Українські медичні календарі»; надрукував оригінальні статті про Київський медичний інститут в окупованому гітлерівцями Києві, історію Українського Червоного Хреста в роки Другої світової війни, зібрав обширні дані про видатних наших лікарів Ярослава Окуневського, Степана Зощука, Івана Соколянського та ін.; підіймає актуальні питання про автономію університетів та систему наукових ступенів; низка робіт торкається розвитку в Україні історії медицини, її наукового формування і викладання у вищих медичних школах; матеріали про досягнення і упущення історії медицини в Україні прийняті на 44 конгрес Міжнародного товариства істориків медицини (Лондон-Тбілісі), готує видання ще одної монографії; викликає подив таке активне продовження діяльності.
Наукові колеги, колишні співробітники, учні, рідні, земляки, читачі і шанувальники вітають Ярослава Ганіткевича із 85-літтям, бажають ювіляру многих літ, доброго здоров’я, дальших творчих успіхів на ниві української медицини!

10-14 вересня 2014 р. в Тбілісі відбувся 44-й конгрес Міжнародного товариства істориків медицини (ISHM), який проводили  вперше після розпаду СРСР у відновленій державі Грузії.  Очолювали конгрес Президент ISHM професор Г.Занчін (G.Zanchin) з Італії та віце-президент ISHM, голова організаційного комітету конгресу, завідувач кафедри історії медицини та біоетики Тбіліського університету професор Рамаз Шенгелія.

В програмі конгресу було 10 тем: Історія і загальна теорія медицини, традиційна медицина, релігія і медицина, мистецтво і медицина, біоетика, різне,   150 років Кавказького медичного товариства, 500-річчя А.Везалія, 90 років ISHM, викладання історії медицини.

В роботі конгресу брало участь біля 100 науковців з 22 країн. Найбільше доповідачів було з Грузії (24),  Росії (20) та близьких країн -  Греції (13) і Туреччини (12). Були також історики медицини з США, Ізраїлю, Румунії, Мексики, Бельгії. Великобританії, Італії,  Аргентини. По одному лише представникові подали доповіді  історики медицини з Японії, Індії, Бразилії, Німеччини, Польщі, Латвії, Вірменії, Австралії, Марокко.

Велику увагу привернули доповіді про Грузинську медицину, які так обширно раніше не були  представлені на конгресах ISHM.

З України було представлено 4 роботи. К.К.Васільєв (Одеса) доповідав про історію Новоросійського  (Одеського) університету, Ю.Дупленко (Київ) і С.Руда (Київ) представили проблеми етики. Я.Ганіткевич подав на цей конгрес матеріали про досягнення і недостатки історії медицини в Україні, що стали єдиною працею  в розділі навчання і викладання історії медицини.

500-річчю Андреаса Везаліуса була присвячена тільки одна доповідь головного редактора журналу «Vesalius» доктора   Коллинза. Лише дві доповіді були по темі мистецтва і медицини.

При завершенні Конгресу від імені організаційного комітету Г.Занчіні і Р.Шенгелія відзначили кращі доповіді та нагородили оригінальним призом-сертифікатом «Золоте руно історії медицини» і медаллю «Golden Fleece of Medicine  44th Congress of ISHM, 2014».

З України таку нагороду – приз-сертифікат і медаль «Золоте руно історії медицини»  отримав за представлену працю Я.Ганіткевич.

Праця, опублікована в матеріалах конгресу

44th Congress  International Society of History of Medicine (ISHM)

London – Tbilisi, 2014

THE HISTORY OF MEDICINE IN UKRAINE: ACHIEVEMENTS AND DISADVANTAGES

Ya. Hanitkevych

Danylo Halytskyi Medical University, Lviv, Ukraine

Into the domination of Russia, Poland and Austro-Hungary, the history of Ukrainian medicine was developed in chronicles as well as in the Academies of Ostroh and Zamość (16^th century). “A history and literature of medicine” was taught in the Kyiv-Mohyla Academy (19^th century). At Kharkiv and Kyiv Universities, foreign professor delivered lectures in the history of medicine. After  the collapse of the Russian Empire  in the Ukrainian People’s Republic Ukrainian medicine and its history were actively developing during the 1920s ‘Ukrainian Renaissance’ in the Ukrainian SSR. The Communist authorities cruelly controlled the development of history studies and banned the teaching of the history of medicine for 30 years! The history of Ukrainian medicine was researched by Ukrainian émigré scholars (V.Pliushch, H.Shults, R.Osinchuk, P.Pundiy, A.Olearchyk). After the collapse of the Soviet Union, the traditions of Ukrainian universities started restore in Ukraine. Developed the history of Ukrainian medicine (O.Grando, B.Kryshtopa, L.Pyrih, Ya.Hanitkevych, M.Boichak, O.Tsiborovskyi a.o.). Published new curriculum (2003) and Ukrainian textbook history of medicine (O.Holiachenko,  Ya.Hanitkevych, 2004), books and calendars, organized the conference. Current disadvantages: the absence of professor and department of history of medicine in 16 medical universities; not conducted postgraduate teacher training; teaching provided by teachers in other fields (social hygiene, Ukrainian studies, clinical pharmacy) who do not conduct often any research in the history of medicine. The course of history of medicine is limited to 6-7 lectures and 8 seminars. There is no periodical for history of medicine, is no Society for the History of Medicine. Academy of Medical Sciences of Ukraine 21 years has not founded institute (department) History of Medicine. The Soviet textbook, published in 1964, was reprinted for the fifth time. The Ministry of Health explains the absence of department by little hours workload of teachers. But medical universities have non-medical departments - humanities, philosophy, history, Ukrainian studies, Foreign Languages. Teaching history of medicine that was depressed within 70 years through totalitarian regime has not been restored to the level of pre-Soviet and European universities.

Знову смерть, знову втрата…

Не стихає скорбота над могилами українців… Із наших рядів вирвано нову людину. 2 жовтня на 92-му році життя у Парижі помер Аркадій Жуковський — довголітній голова Наукового товариства ім. Шевченка у Європі.

Наукова громадськість запам’ятає Аркадія Іларіоновича як відомого науковця, енциклопедиста, історика, літературознавця, культуролога, краєзнавця та громадсько-політичного діяча.

Він був викладачем української географії, історії, мистецтва та культури в Національному інституті східних мов та цивілізацій у Парижі, професором Українського вільного університету, в якому згодом став продеканом філософського факультету. За високі наукові здобутки А. Жуковського обрано іноземним членом Національної академії наук України, почесним доктором Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Нагороджений „Орденом за заслуги“ 3-го і 2-го ступенів, відзнакою НАН України „За наукові досягнення“. За особливі наукові здобутки Французька республіка у 1982 році відзначила його заслуги орденом «Пальмове гілля».

Діяльність А. Жуковського як науковця зосереджувалася в кількох напрямах: в енциклопедичній праці і наукових творчих дослідженнях. А. Жуковському належать кілька сотень наукових статей, монографій та розвідок.

Над новою, свіжою могилою ми знову повторюємо — люди вмирають, але ідеї їх вічні. Вони покидають наш світ, але залишаються їхні добрі справи.

В наших серцях Аркадій Жуковський назавжди залишиться як щира людина, ініціатор творчих пошуків, справедливий і мудрий голова НТШ-Є, що надихав на працю. У глибокій скорботі ми схиляємо голови перед людиною, що своєю професійністю, добротою завоювала повагу всіх, хто його знав в Україні та за її межами.

Земля пером нашому незабутньому НТШ-івцю, вченому, великому громадянину і людині.

З глибокою повагою,

Голова НТШ в Україні: Олег Купчинський— д-р історичних наук;

Члени Президії НТШ:

Петро Білоніжка— канд. геолого-мінералогічних наук;

Лідія Бойчишин— канд. хемічних наук;

Іван Вакарчук—д-р фізико-математичних наук;

Степан Гелей— д-р історичних наук;

Михайло Глушко— д-р історичних наук;

Юрій Диба— канд. архітектури;

Ігор Завалій— д-р хемічних наук;

Роксолана Зорівчак— д-р філологічних наук, голова Комісії всесвітньої літератури ім. М. Лукаша НТШ в Україні;

Анатолій Карась— д-р філософських наук, генеральний секретар Світової Ради НТШ;

Богдан Кіндрацький— д-р технічних наук;

Олександр Козаренко— д-р мистецтвознавства;

Роман Кушнір— член-кореспондент НАН України;

Василь Мойсишин— д-р технічних наук, голова Івано-Франківського осередку НТШ;

Ігор Мриглод— академік НАН України;

Зиновій Назарчук— академік НАН України;

Роман Пляцко— д-р фізико-математичних наук;

Ігор Стасюк— член-кореспондент НАН України;

Ростислав Стойка— д-р біологічних наук;

Платон Третяк— д-р біологічних наук;

Дмитро Федасюк— д-р технічних наук;

Наталія Хобзей— канд. філологічних наук;

Олег Шаблій— д-р географічних наук.

Загальні звітно-виборні збори Наукового товариства ім. Шевченка відбудуться 29 листопада (субота) 2014р. у Національному університеті "Львівська політехніка"за адресою: м. Львів, вул. С. Бандери, 12, актова зала.

Початок роботи о 10 год.

Реєстрація учасників і гостей від 9.30 до 10.00 у фойє Національного університету "Львівська політехніка".

Під час сесії у фойє Національного університету "Львівська політехніка"працюватиме виставка-продаж наукових і науково-довідкових видань Наукового товариства ім. Шевченка.

ПЕРШЕ ЗАСІДАННЯ
(10.00 - 12.30)

Вступне слово:

Олег КУПЧИНСЬКИЙ, голова НТШ в Україні.

Доповіді:

Анатолій КАРАСЬ. Українська перспектива перед голосом сумління.

Роман ГЛАДИШЕВСЬКИЙ. Від кристалографічних закономірностей до функціональних властивостей.

Юрій МЕДВЕДИК. Почаївський "Богогласник" - видатка пам'ятка українського музичного бароко (До 220-ї річниці видання твору).

Обговорення

Перерва

ДРУГЕ ЗАСІДАННЯ
(13.00 - 15.00)

Звітна доповідь про роботу НТШ з 1 грудня 2013 р. по 29 листопада 2014 р. - голова НТШ в Україні Олег КУПЧИНСЬКИЙ

Звітна доповідь Ревізійної комісії НТШ - голова Ревізійної комісії НТШ Борис БІЛИНСЬКИЙ

Обговорення доповідей

Обрання керівних органів НТШ - голови, Президії і Ревізійної комісії.

Обговорення, голосування

Прийняття ухвали Загальних звітно-виборних зборів

Закриття зборів

Ганіткевич Ярослав Український медичний календар на 2015 рік. Київ, 2014. - 76 с.

Видання календаря присвячено датам історії української медицини, видатним лікарям і ювілейним річницям, які заслуговують відзначення або згадки в 2015 році. До видання включені відомості про активних і видатних лікарів-українців в Україні, в колишній Російській імперії, Австро-Угорщині, Польщі, в світі, про лікарів різних національностей на українських землях. Представлено дані та згадано близько 300 лікарів. Подані також відомості про важливі та важкі для охорони здоров’я події в Україні. Оскільки подібні календарні дати ще не часто публікувалися, деякі з них мало відомі,  зібрано і представлено річниці  за Х- ХХ століття  до 1915   року з інтервалом у 5 років. Приведено коротко ювілейні дати видатних вчених світової медицини.

                 0 Національна наукова медична бібліотека України.

                 0 Ганіткевич Я.В.

                  Передмова

Представлений медичний календар подає відомості про річниці лікарів і вчених-медиків та про важливі події становлення медицини і розвитку охорони здоров’я в Україні.

З самого початку підготовки сучасних календарів  медицини виявилося, що опубліковані раніше в радянські часи календарі потребують значного допрацювання. В Україні необхідно враховувати що в радянських публікаціях, наприклад у виданнях  «Знаменательные и юбилейные даты истории медицины 19… года»  (більше 35 випусків під редакцією проф. В.Д.Петрова в Москві), замовчувалися численні дані про події медицини на українських землях, про українців-медиків. Не подавалися об’єктивно дані про розвиток медицини в Русі-Україні, в князівські часи, в Козацько-Гетьманській Україні, в часи перебування українських земель під владою сусідніх країн, при розподілі наприкінці ХVІІІ століття земель України і належності двом імперіям - Австро–Угорській імперії (Галичина, Буковина, Волинь, Закарпаття) та Російській (решта українських земель). Кожна з часток України потрапила під впливи двох відмінних, а де в чому – цілком протилежних як суспільно-політичних, так і культурно-освітніх систем. Розвиток медицини на українських землях, що увійшли до складу Австро–Угорської імперії пішов за новочасним європейським зразком. Навіть на Буковині, яка була найвіддаленішим периферійним регіоном Австрії, система медичного забезпечення розвивалася й удосконалювалася як і по всій імперії.

Розвиток об’єктивної історії України дає можливість розглядати історію медицини і охорони здоров’я на різних землях у різних періодах і умовах - у Великому князівстві Русі-України, в період Ординської навали, в складі Великого князівства Литовського, при переході Волині, Підляшшя, Поділля, Брацлавщини та Київщинипід владу Польсько-Литовської держави, в Галицько-Волинському князівстві, при входженні Буковини до Молдавського князівства, при утворенні козацько-гетьманської України, в умовах приєднання козацької держави до Російської імперії, при поділі України по Дніпру між Річчю Посполитою та Московською державою,  при переході частини українських земель до складу Австрії, Австро-Угорщини, Угорщини, Румунії, Чехословаччини. Особливості різних держав, їх влада, освіта, закони, література мали вплив на розвиток медицини і охорони здоров’я на українських землях. У польсько-литовську добу українці називали себе русинами — слово утворилося від назви «Русь»; росіян у ті часи переважно називали московитами.

В УРСР не представляли даних про розвиток медицини в Українській Народній Республіці, на Західно-Українських землях, в Закарпатті і Буковині, про репресованих  українських лікарів і науковців-медиків, про діяльність українських лікарських організацій в еміграції в Європі та в Америці, в інших країнах світу. Якщо приводилися деякі дані про лікарів різних національностей (росіяни, поляки, німці, євреї та ін.) на підросійській Україні, то зовсім не було представлено даних про  лікарів інших національностей, які лікували українське населення Західної України, Закарпаття, Буковини. Не описували науковців-медиків Острозької та Замойської академій, Києво-Могилянської академії, найстарішого в Україні Львівського університету.

Публікацію медичних календарів ювілейних і знаменних дат (персоналії та події)  ми почали в 1991 році, з того часу друкували понад 15 таких матеріалів, підготовлено книжку «Історія української медицини в датах та іменах» (2004). На жаль, досі в Україні, як в радянську добу, не відкрито в медичних університетах ні однієї кафедри історії медицини,  де науковці могди б відповідно до сучасного рівня історії української держави розвивати історію медицини, охорони здоров’я.

При підготовці цього календаря використана як давня медична література, так і монографії, брошури, численні  статті в незалежній Україні. Приведені відомості з видань різних областей і міст: Пам’яті лікарів Полтавщини. Полтава, 1996; А. М. Груша, М. М. Дуля. З історії медицини Чернігівщини. – Чернігів,1999; С. Д. Кобилянський. Історія медицини Буковини. – Чернівці, 1999;  Головко О.Ф., Головко В.О. Історія медицини Поділля (в ХVІІІ - XX ст.). – Вінниця, 2000; Медицина Запорізької області. – Запоріжжя, 2001; Васильев К.К. История здравоохранения Одессы. – Одеса, 2010; Історія розвитку мелицини на Одещині. Дореволюційний період / І. І. Ніточко та ін.— Одеса, 2011 та ін. Дуже багато нових відомостей з історії медицини в Україні подано в біобібліографічних довідниках ННМБ України - «Медицина в Україні. Видатні лікарі».1997 та особливо у другому виданні - „Медицина в Україні. Біобібліографічний словник», Випуск 2, 2012. Приведено дані з біографічних словників найстаріших університетів: «Біографічний словник НМУ ім.О.О.Богомольця», 2006; Професори Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького, 2006, 2009; Видатні вихованці Харківської вищої медичної школи: Бібліографічний довідник, Харків, 2010. Цінні дані опубліковані О.М.Ціборовським (Історія становлення соціальної медицини…, 2010).                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           

Таким чином календар містить розширені відомості з історії медицини на різних землях України у різні історичні періоди, про  лікарів-українців і лікарів інших національностей, приведено біографічні дані понад 300 лікарів.

Доповнення відносяться практично до кожного приведеного року. Щоб прискорити  в українській історії медицини  розвиток потрібних об’єктивних даних, у поданому календарі приведені знаменні дати з використанням проміжків часу в 5 років. При підготовці ще кількох подібних календарів у читачів будуть зібрані відомості для майбутнього представлення особливо важливих дат – 100, 125, 150, 200 і т.д. роковин  різних осіб та різних подій  української медицини. Можливо потрібно внести ще деякі важливі дати про діячів медицини  та події  охорони здоров’я в різних землях України.

В роки радянської влади виходили календарні видання з приведенням дат народження до останніх 60 років, подій радянської і міжнародної медицини - до останніх 25 років. Це дозволяло подавати нові радянські матеріали, відзначати події та осіб  того часу, представляти немало  вчених відповідно до їхніх службових характеристик а не до оцінки загальною історією медицини. Проте в нашій  історії  період   50 -100 років тому назад охоплює один із найтрудніших і найскладніших періодів історії України. Це  роки Першої світової війни, події в Східній Україні та в Західній Україні, утворення УНР і ЗУНР, боротьба з окупантами за самостійну державу, громадянська війна і участь медиків в житті країни, розвиток медицини і охорони здоров’я в УРСР, періоди Голодомору і Геноциду, масовий терор комуністичного режиму 1937-38 рр., знищення  багатьох лікарів і групи українських вчених-медиків, складна участь  лікарів у Другій світовій війні, утворення медицини Української Повстанської Армії, підпільний Український Червоний Хрест, деяке відродження українського національного життя в роки німецької окупації, переслідування органами гестапо, боротьба тоталітарного режиму проти «українського буржуазного націоналізму», посилення русифікації,  репресування величезної кількості українців, в тому числі лікарів, початок дисидентського руху і т.д. Ці події, довгий час в УРСР замовчувані або перекручено представлені, не однаково трактуються різними авторами, істориками різної ідеології. Потрібен ще певний час для об’єктивного висвітлення цих періодів у загальноприйнятій історії України, для обґрунтованоговнесення подій і осіб медицини того часу до календарів видатних дат.                                                  

При таких обставинах в наш час  вважаємо доцільним  обмежитися датою наймолодших подій 100 років тому (до 1915 року), як звичайно прийнято у світовій науці.

В календарі не приведено детально даних про лікарів і вчених-медиків та про події медицини в зарубіжних країнах (Росія, Польща, Німеччина, Франція, Англія, США, Японія, Китай та ін.). Ці дані дуже обширні, вони досить об’єктивно подавалися в минулому, відомі нашим медикам і читачам з низки нових публікацій і монографій (О.А.Грандо. Визначні імена у світовій медицині. Київ, 2001, 495 с.;    Енциклопедичний довідник "Лауреати Нобелівської премії. 1901-2001". Ювілейне вид.- Київ, 2001. - 768 с.; Кімакович В.Й., Герич І.Д., Кущ О.О.    Лауреати Нобелівської премії з фізіології та медицини. Біографічні нариси. Ужгород, 2003, 420 с.; Вікіпедія - Список Нобелівських лауреатів та ін.).  Показник видатних імен у світовій медицині включає понад 1200 осіб. Тому в кінці календаря  коротко подано ювілейні дати  нобелівських лауреатів та видатних лікарів всього світу.

Будемо вдячні читачам за зауваження і побажання.

                                 Список скорочень

АМН       - Академія медичних наук

АН           - Академія наук

ВУАН      - Всеукраїнська академія наук

            ГУЛАГ    - «Главное управление исправительно-трудовых лагерей»

ЗУНР       - Західно-Українська Народна Республіка

КМА        - Києво-Могилянська академія

КМІ          - Київський медичний інститут 

            КНДР      -  Корейська народна демократична республіка

МОЗ         - Міністерство охорони здоров’я

            МХА   -      Медико-хірургічна академія

НАН         - Національна академія наук

НДІ           - Науково-дослідний інститут

НТШ         - Наукове товариство імені Шевченка

РТЧХ       -  Російське Товариство Червоного Хреста

УВАН       - Українська вільна академія наук

УВУ          - Український вільний університет

УГА          - Українська Галицька армія

УЛТ           - Українське лікарське товариство

            УЛТПА     - Українське лікарське товариство Північної Америки

УНР           - Українська Народна Республіка

УНТ           - Українське наукове товариство

УПА          - Українська повстанська армія

УСС           - Українські січові стрільці

            У(т)У         - Український (таємний) університет

            УЧХ          -  Український Червоний Хрест

            ЧАЕС        -  Чорнобильськка атомна електростанція

            ЧУГА        -  Червона Українська Галицька армія

Ювілейні та пам’ятні дати  українського медичного календаря

на 2015 рік 

                    Січень

1880, 5 січня - в с. Криворівні на Гуцульщині в сім’ї священика народився Тит-Євген Бурачинський– лікар і громадський діяч, головний хірург Чернівецького шпиталю, в роки Визвольних змагань – військовий хірург, лікар-отаман УГА (1919), пізніше організатор і перший директор Українського шпиталю ім. митрополита А.Шептицького Народної лічниці у Львові (1933), керівник хірургічного відділу, дійсний член НТШ, голова УЛТ у Львові. Після війни працював у м. Тчев біля Ґданська (Польща), автор низки наукових та науково-популярних публікацій. Помер 23 червня 1968 р.

1905, 8 січня – у Києві народився Олександр Олександрович Імшенецький– радянський мікробіолог, академік АН СРСР, директор Інституту мікробіології АН СРСР, лауреат премії ім. Пастера. Помер 1976 р.

1890, 20 січня – 125 років томув с. Городище Курської губернії (Росія) народився Юхим Васильович Маслов– професор-психіатр, завідувач кафедр психіатрії у Ашхабадському (1935-45) та Львівському (1946–70) медичних інститутах; закінчив медичний факультет Донського університету; автор праць про патогенез і лікування шизофренії, неврози, проблеми алкоголізму, організацію психіатричної та психоневрологічної допомоги; сприяв підготовці вчених з корінного українського населення. Помер 1970 р.

1805, 29 січня  - в Харкові (який тоді  мав 10 тисяч населення) після багаторічних  зволікань російської влади  відкрито перший  в Україні університет з медичним факультетом. Перші  роки із-за браку умов медичний факультет не функціонував; були намагання царських чиновників зірвати організацію медичного факультету, мотивуючи це тим, що серед молоді України не знаходиться бажаючих вивчати медицину, на що українець міністр Розумовський відповів: “До медичних наук давно вже помічена схильність в українському юнацтві. Найбільша частина лікарів вийшла з Малоросії” Першим деканом  медичного факультету став  професор хірургії Павло Шумлянський, один з найбільш освічених медиків того часу. На факультеті було шість кафедр, засновано бібліотеку медичного факультету.  Вперше на базі лікарень відкрито клініки  як навчально-наукові заклади. У Києві царський режим не дозволяв відкрити університет.

1845, 2 лютого – у містечку Гримайлові на Тернопільщині народився Іван Пулюй– видатний український вчений-фізик, професор Празького університету (1884-1918), працював у Відні і Стасбурзі, експериментуючи 20 років з катодними променями зробив перші знимки «в Х променях» кісток руки, але не виступив з ними публічно і не опублікував своїх спостережень, аналогічні яким за кілька років зробив В.Рентген, що став відкривачем нових променів. Фактично потрібно вважати І.Пулюя співвідкривачем рентгенівських променів. Разом з П.Кулішем зробив переклад «Святого письма» українською мовою. Помер у Празі 31 січня 1918 р., на меморіальній дошці написано: «Іван Пулюй – український учений і дослідник».

1885, 2 лютого – в с. Постолівці Гусятинського повіту народився Євген Гайдукевич– лікар-сотник УГА. Медицину студіював у Львові і Празі, працював у краєвому шпиталі у Чернівцях. В роки визвольних замагань організував лікарську допомогу в Стрию, працював у військовому державному секретаріаті, брав учать в походах УГА. Помер в час епідемії висипного тифу в Жмеринці 7 січня 1920 р.

1885, 4 лютого - в Петербурзі народився Георгій Володимирович Фольборт - професор-фізіолог, академік АН УРСР (1951). Після закінчення Петербурзької військово-медичної академії виконував у лабораторії І.П.Павлова докторську дисертацію про умовні рефлекси (1912), працював професором Ленінградського університету (1923–26), пізніше на Україні, завідувач кафедри нормальної фізіології Харківського та Київського (з 1946 р.) медичних інститутів, завідувач відділу вищої нервової діяльності і трофічних функцій Інституту фізіології ім. О.О.Богомольця, автор біля 130 наукових праць з питань фізіології вищої нервової діяльності, травлення, процесів втоми і відновлення; розвинув концепцію про закономірності процесів виснаження і відновлення. Помер 17 квітня 1960 р.

1885, 4 лютого – в с. Великі Борки на Тернопільщині народився Степан Балей - доктор медицини і доктор філософії, професор Варшавського університету (1928-52), очолював інститут експериментальної психології та інститут педагогіки, публікував праці українською та польською мовами, автор перших підручників з психології та логіки українською мовою, брав участь в з’їздах українських лікарів Галичини. Помер 13 жовтня 1952 р.

1880, 7 лютого – в м. Стародубі Чернігівської губернії (тепер РФ) народився Микола Памфілович Вашетко– видатний український вчений, доктор медицини, професор-патофізіолог, завідувач кафедри патологічної фізіології Київського (1921) та Донецького (з 1932 р.) медичних інститутів. Закінчив Університет св. Володимира (1908), активний член УНТ в Києві (1910-14). В УНР був професором кафедри загальної патології Українського державного університету, першим почав викладання патології українською мовою. Автор понад 50 праць з проблем токсикозів, патології нирок і сечоутворення, дії мікроелементів, ролі нервової системи в регуляції обмінних процесів. Пїдготував 15 докторів та понад 20 кандидатів наук, його лабораторія була центром патологічної фізіології в Україні; створив першу українську національну школу патофізіологів. Репресований більшовиками у 1931 р. Помер у забутті 6 вересня 1960 р. За тоталітарного режиму переважно замовчуваний.

1890, 10 лютого – – 125 років томуу м. Зеньків на Полтавщині в сім’ї священика народився Олексій Якович Богаєвський– український вчений, доктор медицини, професор, проходив стажування в Берліні та Відні, засновник та керівник першої самостійної кафедри рентгенології у Київському медінституті (1924-41), організвтор рентгенологічної підсекції в Медичній секції ВУАН, першим почав застосовувати мамографію; автор 150 наукових праць, переважно з питань рентгенодіагностики, співавтор великого довідника для лікарів з клінічної медицини українською мовою (видання 1928 і 1940 р.). Під час війни викладав у Києві в медичному інституті, згодом емігрував, був одним з організаторів Медичної секції УВАН в Мюнхені, з 1947 р. у США. Помер 10 травня 1959 р. В УРСР був замовчуваним.

1860, 14 лютого - у Вітебській губернії народився Броніслав Фортунатович Веріго - лікар-фізіолог, професор університету в Одесі (1897–1914). Опублікував праці з електрофізіології, започаткував розробку питань електроенцефалографії, встановив вплив кисню на здатність крові зв’язувати вуглекислий газ (ефект Веріго), написав двотомний підручник “Основи фізіології людини і вищих тварин”. Звільнений з університету за прогресивні погляди, з 1917 р. працював у Пермі. Помер 13 червня 1925 р.

1875, 15 (27) лютого - в с. Михайловка Саранського повіту у Пензенській губернії (Росія) у сім’ї лікаря  народився Володимир Петрович Філатов - видатний офтальмолог, керівник кафедри очних хвороб Одеського університету та медичного інституту (1911-56), засновник і незмінний директор Інституту очних хвороб і тканевої терапії МОЗ УРСР в Одесі (1936-ґґґ56), який носить його ім`я, академік АН УРСР (1939), дійсний член АМН СРСР (1944). Закінчив Московський університет (1897), до 1903 р. працював у Москві. Створив новий метод відновної хірургії (Філатовське стебло), розробив проблему перещеплення рогової оболонки, запропонував способи тканинної терапії. Виступав російською мовою і переважно нею публікував свої праці. Створив школу радянських офтальмологів; був віруючою, релігійною людиною. Помер 30 жовтня 1956 року

1885, 16 лютого – в Чернівцях на Буковині у священичій родині народився Мирослав Сіменович - лікар і громадсько-політичний діяч у США. 1907 р. емігрував до США, де здобув медичну освіту. Провадив приватну практику в Чикаґо. Під час визвольних змагань приїхав до Галичини, очолював політичну місію ЗУНР для переговорів у Лондоні. В США організував гетьманський рух, одержав отаманський пірнач з рук гетьмана Павла Скоропадського (1927). Очолював гетьманський рух у 1952–1959 рр., організатор українського павільйону на Світовій виставці у Чикаґо. співорганізатор Ліги американців українського походження та відділу УЛТПА в Чикаґо, фундатор і почесний президент Українського національного музею в Чикаґо. Помер 14 березня 1967 р.

1790, 21 лютого - у с. Пологи на Полтавщині народився Прохор Олексійович Чаруківський - лікар-терапевт, професор Медико-хірургічної академії. Навчався в Чернігівській семінарії; опублікував праці “Загальна патологічна семіотика або вчення про ознаки хвороб взагалі” (1825), “Досвід системи практичної медицини” (1833–40), сприяв розробці та поширенню в країні методів перкусії і авскультації, на основі фізіологічних міркувань створив свою класифікацію хвороб. Помер 1842 р.

1865, 21 лютого – 150 років томув м. Кролевець на Чернігівщині народився Федір Захарович Омельченко– доктор медицини, академік ВУАН (1921), патоморфолог, бактеріолог і військовий лікар, організатор і директор Біологічного інституту Академії Наук в Києві (1919), керівник кафедри мікробіології й патофізіології Київського ветеринарно-зоотехнічного інституту (1922-24), директор цього інституту. Автор понад 90 праць з питань прозекторської практики, бактеріологічної діагностики, особливостей будови ракових пухлин, досліджував питання антропології українців; відзначався високою ерудицією, енциклопедичними знаннями, знав шість західних мов, працював над українською медичною термінологією. Помер 4 лютого 1924 р., в УРСР переважно замовчуваний.

1910, 22 лютого –  у с. Криве Радехівського повіту на Львівщині народився Степан Михайлович Мартинів - терапевт-гематолог, завідувач кафедри пропедевтичної терапії Львівського медичного інституту (1955–85), один з перших професорів українців-галичан (1972), один з кращих гематологів України. Закінчив медичний факультет Львівського університету (1936), автор понад 140 праць з проблем гематології, трансфузіології та клінічної  імунології, блискучий діагност, досвідчений педагог, викладання проводив українською мовою, був членом УЛТ. Не зважаючи на утиски тоталітарного режиму залишався відданим своєму обов’язку, людиною високої культури, підготував 38 кандидатів і 7 докторів наук, заклав основи Львівської наукової школи гематологів та клінічних імунологів, проте після його виходу на пенсію кафедру ліквідували. Помер 6 квітня 1996 р.

1890, 23 лютого –– 125 років томув с. Нижньому Струтині Долинського повіту на Прикарпатті народився Володимир Щуровський– лікар, шеф санітарної бригади Українських Січових Стрільців, пізніше лікар Української Галицької Армії, лікар стрілецького шпиталю у Львові; член УЛТ і дійсний член НТШ. Працював шкільним лікарем, старшим лікарем загального шпиталю, викладав гігієну в Українському (таємному) університеті (1921-25). Опублікував спогади про медицину в УГА. Помер на еміграції 4 травня 1969.

1865, 24 лютого – 150 років томув м. Керчі в Криму народився Іван Липа - лікар, письменник, громадський діяч. Під час навчання в Київському університеті був заарештований за нелегальну діяльність. Працював на Херсонщині та Полтавщині, найдовше – в Одесі. Організував видавництво “Одеська літературна спілка”, брав участь в діяльності українського клубу, філії товариства Просвіта, видав альманах “Багаття”. Друкував статті й прозові твори в часописах “Нова громада”, “Шершень”, “Громадська думка”, “Рада”, “Українська хата”. За влади УНР був комісаром Одеси, опісля працював лікарем-інспектором Одеси. В уряді Директорії був Міністром віросповідань. Після поразки визвольних змагань оселився у Винниках під Львовом, займався приватною практикою, дописував до “Літературно-наукового вісника”. Помер 13 листопада 1923 р.

1905, 3 березня   -  у с. Нова Басань на Чернігівщині народився  Максим Федорович Гулий – радянський  біохімік, директор Інституту біохімії АН УРСР, академік і віце-президент (1958-62) АН УРСР, президент Українського біохімічного товариства (1976–87). Закінчив Київський ветеринарний-зоотехнічний інститут (1929), встановив залежність процесів  біосинтезу білків від карбоксилювання,  від трикарбонового окислювального циклу і  метаболічний зв’язок з останнім цукрового діабету, опрацював методи очистки і кристалізації багатьох білків. Дожив до свого 100-річчя, опублікував «Спогади», які охоплюють широку панораму українського життя ХХ століття. Помер 23 травня2007р.   

1860, 5 березня - в сім’ї священика Іполита та Теклі (з родини Кобринських) Окуневських у містечку Радівці біля Сучави на Південній Буковині (тепер Редзуци Сучавського повіту, Румунія) народився Ярослав Окуневський– військовий лікар, контр-адмірал Австро-Угорського флоту, мандрівник, публіцист, меценат, національно-просвітницький діяч, учасник Української національної революції (1917-21). Навчався у Віденському університеті, був членом і головою товариства «Січ», отримавши диплом (1884) розпочав службу корабельним лікарем військового флоту Австро-Угорщини в Хорватії в м. Пула, дослужився до рангу генерального лікаря (контр-адмірала) і посади начальника медичної служби військово-морського флоту Австро-Угорщини, періодично проживав у Відні. Багато уваги приділяв покращенню медичного забезпечення моряків, надавав висококваліфіковану медичну допомогу хворим у багатьох країнах і портах, покращив діяльність Морського шпиталю, відрізнявся великою працездатністю, обширними знаннями, високим інтелектом, вільно розмовляв англійською, французькою, італійською та німецькою мовами. Подорожував по багатьох країнах світу, у складі офіційних і неофіційних делегацій бував на двірських прийомах імператорів, королів і султанів, ханів, баронів і вождів племен, на національних святах і карнавалах, нагороджений багатьма орденами та відзнаками Австро-Угорської імперії та інших держав. Писав листи і спогади, які вийшли двома книжками «Листи з чужини». (1898, 1902), брав активну участь в культурно-політичному житті України, підтримував Визвольні змагання українців, організував доставку медикаментів і військово-медичного майна на потреби армії УНР (1919). Після розпаду Австро-Угорщини проживав з братом Теофілом у Городенці (тепер Івано-Франківська обл.), працював лікарем. Трагічно помер 24 жовтня 1929 року, похований в Городенці, його називали одним із найвидатніших галичан початку ХХ ст.

1905, 6 (19) березня - у с. Плоскому Таращанського повіту на Київщині народився Олександр Прокопович Маркевич–зоолог і паразитолог, директор Інституту зоології АН УРСР (1948–50), член-кор. АН УРСР (1950),  організатор і керівник Українського наукового товариства паразитологів. Закінчив Київський інститут народної освіти (1930), доктор біологічних наук (1939), працював двічі в Єгипті, автор біля 500 наукових праць, 20 монографій і ряду підручників, лосліджував паразитологію, хвороби риб, зоологію безхребетних, видавав праці українсько, російською та кількома іноземними мовами, мав великий авторитет, на його честь названо багато видів та родів тварин; заложив теоретичні основи гідропаразитології, заснував українську школу паразитологів, член Академії зоології Індії, почесний член ряду паразитологічних товариств різних країн; з інституту його звільнили у 1970 р., у 80-річчя його не згадали. Помер 23 квітня 1999 р.

1885, 12 березня – в м. Пензі народився Олексій Антонінович Кронтовський - бактеріолог і патолог, завідувач кафедр бактеріології, а пізніше – загальної патології Університету св. Володимира (1921-24), професор Київського санітарно-бактеріологічного інституту та Київського рентгенологічного інституту. Автор біля 80 наукових праць з питань експериментальної онкології, патофізіології, радіобіології, епідеміології, регенерації тканин, культури тканин і їх обміну речовин, спадковості та конституції. Опрацював методи культивування тканин поза організмом, запропонував метод «ізольованої пухлини» (1928). Вивчив біохімічні особливості ракової клітини, досліджував проблеми ендокринології. Член Міжнародного товариства патологів, один із редакторів міжнародного журналу в Єні. Помер 15 серпня 1933 р.

1860, 15 березня - в Одесі в єврейській сім`ї вчителя народився Володимир Аронович Хавкін– лікар-мікробіолог і епідеміолог, учень І.І.Мечнікова, співробітник Пастерівського Інституту в Парижі (з 1889), працював в Індії (1893–1915), створив в Бомбеї протичумну лабораторію, названу пізніше його іменем (з 1925 – Інститут ім. В.А.Хавкіна). Основні праці - дослідження холери і чуми, вперше опрацював ефективні вакцини проти цих хвороб. Помер 26 жовтня 1930 р.

1890, 18 березня - – 125 років томув м. Глухові на Чернігівщині у сім’ї диакона народився Петро Рощинський– лікар у Міністерстві шляхів УНР, пізніше провадив приватну практику на Волині, активний учасник українського громадського життя; був засланий поляками до Берези Картузької. В роки німецької окупації працював у Кременці, очолював організацію УЧХ, допомагав воякам УПА. Одружений з лікаркою Ганною Струтинською-Рощинською (1890-1943). 23 лютого 1943 р. його і дружину розстріляли гестапівці.

1915, 18 березня - – 100 років томув Галичині народився Володимир-Євген Гординський -лікар-науковець, почесний професор біохімії у Ротерфордському університеті, президент Американської асоціації клінічних хіміків, радник лабораторій та фармацевтичних компаній, дійсний член НТШ, член УЛТПА, віцепрезидент фонду допомоги дітям Чорнобиля, часто відвідував Україну. Наукові праці публікував українською, англійською та німецькою мовами. Помер 1 жовтня 1994 р.

  1905, 23 березня – в с. Новому Стародубі (нині Кіровоградська обл.) народився Іван Тодосійович (Феодосійович) Шевченко– професор-онколог, завідувач кафедри онкології Київського інституту вдосконалення лікарів (1971-75), очолював Київський рентгено-радіологічний та онкологічний інститут (з 1945), голова наукового товариства онкологів України (з 1956), автор праць про передракові стани, профілактику злоякісних пухлин, розробив метод променевої хірургії. Помер 17 липня 1993 р.

1915, 23 березня – 4 квітня – 100 років томупроходили пам’ятні бої між військом Австро-Угорщини і Росії за гору Маківку в Карпатах біля Славська, в них брав участь лікар - січовий стрілець Володимир Свідерський.

1870, 27 березня - в Одесі у сім’ї ремісника народився Олександр Михайлович Безредка - доктор медицини, мікробіолог, працював у Франції в лабораторії І.І.Мечникова в Інституті ім. Пастера. Закінчив медичний факультет Паризького університету Сорбони (1892). Досліджував проблеми імунітету та анафілаксії, розробив разом з І.І.Мечниковим метод вакцинації проти черевного тифу, впровадив термін “анафілактичний шок” і вивчив роль нервової системи в його розвитку, розробив метод десенсибілізації (метод Безредки), після смерті І.І.Мечникова став його наступником в Інституті. Помер 28 лютого 1940 р.

1855, 31 березня –  в с. Турянка Жовківського повіту народився Сильвестер Дрималик– один з найбільш відомих у свій час лікарів і громадських діячів Галичини. Після закінчення Віденського університету (1879) працював 35 років міським лікарем у Жовкві, активний член УЛТ, став членом ради і суду  Східногалицької лікарської палати; своїм чуйним ставленням, філантропією, просвітянською діяльністю здобув велику славу; заснував “Кредитову кооперативу”, написав “Порадник лікарський” дуже популярний у Галичині, а також “Слабості дітей”, провадив в часописах рубрику “Лікарська пошта”; з 1915 року виконував лікарську практику у Львові, з 1916 р. директор “Народної лічниці”. Помер 28 грудня 1923 р.

1750, березень - у  фортеці на Січі  з’явилася чума; присланий з Києва  штаб-лікар  давав полковому лікареві Черкеічу настанови та ліки, не дивлячись на обмеження контактів козаків і солдат на Січі поширилася епідемія.

1915, березень  - 100 років томуросійська армія, яка вже оволоділа Східною Галичиною, Північною Буковиною, зайняла міста  Львів і Чернівці,  вийшла до Карпатських перевалів, після тривалої облоги зайняла фортецю Перемишль (22.03), взяла в полон 120000 австрійських вояків, в т.ч. українців; голова російської адміністрації Галичини генерал-губернатор граф О.Бобринський запроваджував «русские начала» у життя населення, закривав українські школи, українські організації, медичні заклади, запроваджував російську мову і російське законодавство, обертали греко-католиків у православ’я, верхівку греко-католицької церкви з митрополитом А.Шептицьким вивезли вглиб Росії; відбувалися єврейські погроми, закріплювалася анексія Західної України та інтеграція її з імперією.

1775, 3 квітня – в Закарпатті  вперше згадується про доктора медицини в цьому регіоні, укладено договір між керівництвом Угочанської жупи і доктором медицини Т.Сікороюпро умови його праці, визначена річна платня в розмірі 295  золотих форинтів.

1900, 21 квітня – в Казані в сім’ї службовця народився Микола Миколайович Горєв– професор-патофізіолог, академік АМН СРСР (1953), завідувач відділу Інституту фізіології АН УРСР (з 1934), директор Інституту геронтології і експериментальної патології в Києві (1958-61). Закінчив Іркутський університет, працював спочатку у Хабаровську, автор 130 праць з фізіології і патології кровообігу, атеросклерозу, гіпертонії, інфаркту міокарду, аспектів шоку. Прожив більше 90 років, помер 9 листопада 1992 р.

1870, квітень - на території Західної України урядом Австро-Угорщини створено Крайову раду здоров'я, в обов'язки якої входило здійснення заходів по організації медичної допомоги населенню.

1855, 1 травня – на Катеринославщині народився Микола Феофанович Кащенко - доктор медицини і зоології, один з перших членів Української академії наук (1918), працював у Харкові, Томську, Києві. Викладав анатомію, гістологію, ембріологію, акушерство, провадив лікарську практику, був професором зоології та порівняльної анатомії, написав підручник зоології для медиків, книгу “Смерть і довголіття з біологічної точки зору” (1914, 1938). Займався акліматизацією лікарських рослин, практикував і пропагував лікування травами, прагнув заснувати в Києві інститут лікарських рослин. Помер 29 березня 1935 р.

1900, 5 травня - в Одесі в сім’ї Івана Липи - відомого лікаря-патріота, письменника, міністра УНР, народився Юрій Липа - лікар, фітотерапевт, письменник і публіцист. У віці 17 років служив у Одесі добровольцем куреня морської піхоти збройних сил УНР, опісля навчався в Варшаві й Лондоні, працював в Яворові на Львівщині, видав книги “Ліки під ногами”, “Фітотерапія”, статті –“Лічничі рослини в давній і сучасній українській медицині” (1937). Автор поетичних збірок “Світлість”, “Суворість”, “Вірую”, тритомного “Нотатника” про лицарів українських визвольних змагань, історичного роману “Козаки в Московії”; опублікував політологічні книги “Призначення України”, “Чорноморська доктрина” та “Розподіл Росії”. Надавав лікарську допомогу бійцям УПА, замордований НКВД 20 серпня 1944 р.

1910, 9 травня – Харківське медичне товариство у відповідь на звернення  343 слухачок нефункціонуючих Жіночих курсів постановило заснувати Жіночий медичний інститут, оргкомітет очолив В.Я.Данилевський, добилося відповідного дозволу міністерства, обладнано приміщення на Сумській, 1, збудовано Анатомічний театр, створено клініки на Сумській, 86, в Олександрівській лікарні; на перші 3 курси прийнято 804 слухачок.

1850, 10 травня - у Чернівцях народився Іван (Ян, Йоган) Мікуліч-Радецкі – видатний професор хірургії, учень Теодора Більрота. Батько його литовсько-польського походження, член Братства при греко-католицькій церкві, мати – австріячка; знав німецьку, польську, українську, румунську, англійську, ідіш мови; після гімназії в Чернівцях закінчив Віденський університет (1875), вивчав фортепіано і грав; коли питали про національність – відповідав: хірург. Працював в університетах Кракова, Кеніґсберга, в Бреслав (тепер Вроцлав, 1890-1905) збудував за власним проектом і обладнав кращу в світі хірургічну клініку, вніс вагомий вклад у світову хірургію, автор 146 праць, численних винаходів, операцій, методик, вперше в світі зашив перфоративну виразку шлунка, сконструював низку хірургічних та ендоскопічних інструментів, розробив основи ендоскопії, його вважають «батьком ендоскопії»; запропонував «клітину Мікуліча», «тампонаду за Мікулічем», «хворобу Мікуліча», «синдром Мікуліча», «затискач Мікуліча», «маска Мікуліча»; лікував митрополита А.Шептицького (1903), цікавився українською громадою Львова; вихований на німецькій культурі писав праці німецькою мовою, через що його вважали німецьким вченим. Обраний почесним членом багатьох університетів. Помер передчасно (від раку шлунка) 14 червня 1905 р.

1865, 12 травня -  150 років томув м. Сторожинці на Буковині в сім’ї повітового лікаря народилася Софія Окуневська - перша українська жінка-лікар у Галичині. Закінчила медичні студії в Цюриху (1894), в Австро-Угорщині змушена була нострифікувати диплом, працювала гінекологом у Львові та інших містах Західної України, вийшла заміж за Вячеслава Морачевського, пізнішого директора Академії ветеринарної медицини у Львові та громадського діяча, як С.Окуневська-Морачевська брала активну участь в жіночому журналі “Перший вінок”, приятелювала з О.Кобилянською, Н.Кобринською. Померла у Львові 25 лютого 1926 року.

1845, 15 травня - у с. Іванівка Куп`янського повіту на Харківщині в родині власника маєтку народився Ілля Ілліч Мечников– природознавець, мікробіолог і біолог, творець теорії фагоцитозу, борець зі старінням, один з найвидатніших мікробіологів світу, лауреат Нобелівської премії (1908), почесний член ряду зарубіжних академій. Зростав в українському селі, навчався у гімназії та в університеті в Харкові. У віці 25 років став професором зоології і порівняльної анатомії в Одеському університеті (1870-82). Разом з Миколою Гамалією і Яковом Бардахом заснував в 1886 р. Одеську бактеріологічну станцію (пізніше Одеський НДІ епідеміології і мікробіології ім. І.І.Мечнікова), був членом української громади в Одесі, літо проводив у маєтку своєї дружини в Попівці під Смілою на Черкащині, збудував тут школу для сільської бідноти. Не маючи належних умов у Російській імперії на запрошення Л.Пастера переїхав (1887) працювати до Парижу; керівник лабораторії та заступник директора Інституту Пастера в Парижі (1905-16), нагороджений Нобелівською премією (разом з П.Ерліхом) за працю “Імунітет при заразних хворобах”, вивчав процеси старіння організму. Помер у Парижі 15 липня 1916 р. Урна з прахом згідно з його волею зберігається в бібліотеці Пастерівського інституту.

1890, 15 травня  - – 125 років томув Житомирі  об'єднання сестер милосердя    відкрило   амбулаторну лікарню.

1880, 31 травня – у Переяславі (тепер Переяслав-Хмельницький Київської обл.) народилася Олександра Іванівна Смирнова-Замкова –акад. АН УРСР (1951), професор-патологоанатом, завідувач кафедри патологічної анатомії 2-го Київського медичного інституту (1920-30), відділу Інституту клінічної фізіології (1938-53), лабораторії морфології Інституту фізіології ім. О.О.Богомольця (1953-62), перша жінка – академік в Україні. Закінчила Університет у Монпельє (Франція), автор понад 100 наукових праць з патоморфології інфекційних та променевої хвороб, походження пухлин, передракових станів. Померла 22 вересня 1962 р.

1895, 9 червня  – у Києві в сім’ї професора ботаніки університету народився Борис Євгенович Вотчал– радянський терапевт, академік АМН СРСР, завідувач кафедри терапії Центрального інституту вдосконалення лікарів у Москві, автор понад 250 наукових праць, монографії “Нариси клінічної фармакології”, опрацював функціональний напрямок у клініці внутрішніх хвороб, першим дослідив венозний тонус, винайшов прилад для реєстрації згортання крові, пневмотахограф, артеріальний осцилограф, в роки Великої Вітчизняної війни був головним терапевтом Волховського фронту. Помер 19 вересня 1971 р. 

1755, 10 червня – прийнято рішення сенату про будову в Києві першого державного шпиталю на 50 хворих; в ньому запроваджено посади доктора, лічця (лікаря) і аптекаря. Про виконання цього рішення матеріалів не знайдено.

1875, 18 червня – в м. Орлі (Росія) народився Ісак Ілліч Файншмідт– один із організаторів і директор Українського туберкульозного інституту в Харкові (з 1921). завідувач кафедри туберкульозу, згодом кафедри факультетської терапії Харківського медичного інституту (з 1923), автор праць з проблем туберкульозу, пневмонії, серцево-судинних захворювань, організатор перших з`їздів українських терапевтів і фтизіатрів. Помер 25 квітня 1940 р.

1905, 18 червня– с. Чорна Гребля на Вінничині народився Лев Іванович Медвідь (Медведь) - гігієніст, професор, завідувач кафедри гігієни праці і профзахворювань Київського медичного інституту (1943-52), організатор і директор Київського науково-дослідного інституту гігієни праці і профзахворювань (1964 р. перетворений у Всесоюзний інститут гігієни і токсикології пестицидів, полімерів і пластмас). Був директором Вінницького (1931-33) та Київського (1941-45) медінститутів, міністром охорони здоров’я (1947-52). Автор понад 200 наукових праць з гігієни села і сільськогосподарської праці, організації охорони здоров’я, історії медицини. Працював у галузі токсичності та токсикодинаміки ртутноорганічних фунгіцидів, запропонував свою класифікацію пестицидів, член комітету експертів ВОЗ. Виступав і публікував праці українською і російською мовами. Помер 22 лютого 1982 р.

1910, 22 червня - у Львові в домівці Академічної (студентської) громади відбулися установчі збори Медичної громади – організації українських студентів медицини у Львівському університеті, головою обрано Омеляна Кордасевича, його заступником Михайла Козака, до товариства вписалося 30 студентів, почесний протекторат над товариством взяв на себе проф. І.Горбачевський з Праги. Займалося організацією товариського життя, самодопомоги, санаторного відпочинку, опрацюванням української медичної термінології, проведенням відчитів з рефератами на санітарно-гігієнічні теми, створенням своєї бібліотеки, співпрацювало з Медичною секцією УНТ в Києві, в роки Першої світової війни перервало роботу. Найбільш активно вело роботу підчас існування Українського (таємного) університету у Львові (1921-25), в 1924 р. Медична громада, заборонена Польським урядом, відновлена 26 квітня 1926 р. як університетське тов-во, затверджене ректоратом Університету, мало кураторів: професор фармакології В.Косковський та професор гігієни – З.Штойзінг, підтримувала зв’язки з українськими тов-вами в Польщі та за кордоном, розпущена більшовиками у 1939 р.

1915, 22 червня  -  100 років тому  австро-угорська армія і УСС звільнили Львів від 9-місячної окупації військом царської Росії та русифікації і інтеграції Галичини з імперією, почалося національне відродження, відновлення управління медициною Лікарською Палатою, діяльність лікарських закладів, Народної лічниці; при відступі російська армія забрала з міста професора університету фізіолога А.Бека.

1860, 24 червня - в містечку Миньківці на Поділлі (тепер Хмельницька обл.) в сім’ї службовця народився Теофіл (рос. - Феофіл) Гаврилович Яновський, видатний український терапевт, професор Київського університету (1905-19), завідувач кафедри Київського медичного інституту (з 1921 р.), перший серед клініцистів академік ВУАН (1927), однин із організаторів Київського туберкульозного інституту (нині Інститут фтизіатрії і пульмонології ім. Ф.Г.Яновського), один із засновників Київської терапевтичної школи, великий гуманіст. За 45 років праці у Києві став найбільш популярним і авторитетним лікарем, його називали «лікарською совістю», чародієм діагностики і лікування, “святим лікарем”. Написав ряд оригінальних праць, цінний підручник з туберкульозу. Був не тільки надзвичайно ерудованим, талановитим терапевтом, але й видатним знавцем бактеріології, патологічної анатомії, лабораторної справи, курортології, заснував і очолив першу в Києві бактеріологічну лабораторію, був фундатором перших приміських санаторіїв у Пущі-Водиці та Боярці, очолював Товариство нічних лікарських чергувань. По-європейськи освічена людина, володів іноземними мовами, чудово знав українську і світову літературу, лікував Миколу Лисенка, Михайла Старицького, Лесю Українку, Марію Заньковецьку; релігійна, глибоко віруюча людина, день починав з молитви у соборі св. Софії; як особисте горе сприймав братовбивчу війну. Помер 8 липня 1928 р., на похороні його були маси народу, представники всіх релігійних конфесій Києва. Більшість даних про нього комуністичний режим замовчував, дітей його пізніше репресували, старшого сина закатували у 1938 р.

1915, червень  - 100 років томув процесі Першої світової війни контрудар Австро-Угорщини привів до відступу російської армії на території Західної України, австро-німецькі війська зайняли всю Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Берестейщину з містами Луцьк і Дубно, лінія фронту стала біля Кам’янця Подільського, Тернополя, Кременця і Дубна; російська армія супроводжувала відступ погромом українства, депортацією населення, до Росії переміщено з біженцями понад 100 000 українців, серед них і медиків.

1915, червень –  після звільнення Львова від російського війська у великій залі митрополичої палати відбулися збори для створення Українського шпиталю, насамперед для лікування  поранених Українських Січових Стрільців, на пропозицію директора Народної лічниці д-ра  Євгена Озаркевича тимчасово створено  шпиталь під назвою “Захист для хворих УСС”, організовано курси медсестер, почато збирати кошти на обладнання шпиталю. 15  липня шпиталь на 50 ліжок в приміщенні о.Студитів прийняв перших пацієнтів; в ньому перебували також Іван Франко, Олекса Новаківський.

1850, 3 липня  -  у Воронезькій губернії народився Сергій Олександрович Попов– професор фармаколог Харківського університету (1895-1919), директор Жіночого медичного інституту Харківського медичного товариства (1912-19). Закінчив МХА в Петербурзі (1872), працював в Железноводську, досліджував Кавказькі мінеральні води;  проводив фармакологічне дослідження медичних препаратів, вивчав засоби народної медицини, автор 50 праць, перетворив кафедру у центр передової наукової думк. Помер 1920 р.

1860, 3 липня  - в с. Голошинці на Тернопільщині в польській сім’ї народився Влодзімєж (Володимир) Лукасєвіч– професор, керівник кафедри дерматовенерології (1898-1924), декан медичного факультету (1904-05) Львівського університету, член Вищої ради здоров’я Австрії (1896), Президент Львівського лікарського товариства (1903). Закінчив медичний факультет Краківського університету (1883), спеціалізувався у Відні, досліджував діагностику, клініку та лікування піодермії, фолікулітів шкіри, дерматоміом, туберкульозу, сифілісу, описав реакцію Яріша-Герксгаймера-Лукасєвіча, виразковий фолікуліт (хвороба Лукасєвіча), автор близько 60 наукових праць, засновник Львівської дерматологічної школи. Помер 17 лютого 1924 р.

1895, 13 липня  – у м. Курську народився Володимир Олександрович Бєлоусов– професор-педіатр, завідувач кафедри педіатрії Харківського медичного інституту (з 1939), член-кор. АМН СРСР. Вивчав проблеми клінічної педіатрії ревматизму і туберкульозу, автор 54 праць. Помер 25 травня 1971 р.

1900, 14 липня – у Львові відбувся перший випуск лікарів відновленим у 1894 р лікарським (медичним) факультетом університету, дипломи доктора всіх наук лікарських отримали 15 осіб, з них два українці: Іван Полохайло (1874-1959), лікар-терапевт у Любачеві та Львові, активний учасник українського громадського життя; Ярослав Грушкевич (1873-1964) – лікар офтальмолог у Львові, Тернополі та Станіславі, автор наукових праць, брав участь у підготовці Української загальної енциклопедії, викладав у гімназії гігієну; випуск лікарів до Першої світовой війни становив у середньому 13 – 35 осіб щорічно.

1860, 16 липня – в Україні в сім’ї службовця народився Олександр Федорович Шимановський– доктор медицини, професор, завідувач кафедри очних хвороб Університету св. Володимира (1903-18), першим у світі опрацював і здійснив операцію перещеплення переднього відділу очного яблука (1906). Помер 3 січня 1918 р.

1905, 1 липня – у с. Марківці біля Станіславова (тепер Івано-Франківськ) у сім’ї священика народився Василь Кархут - лікар, фітотерапевт, публіцист і громадський діяч. Навчався в У(т)У, закінчив Львівський університет (1932), працював на Волині, в Перемишлі, біля Снятина, був лікарем в Народній лічниці, у митрополита А.Шептицького, організував таємну пластунську організацію в Польщі, редагував пластовий журнал “Вогні”, підготував книжку “Ліки довкола нас” (три видання). Був репресований в Березі Картузькій, двічі арештований і засуджений в концтаборах ГУЛАГу в Сибірі і Казахстані. Помер          9 жовтня 1980 р., похований в Коломиї. 

1865, 4 серпня - – 150 років томуу Москві в сім`ї службовця народився Микола Костянтинович Лисенков - анатом і хірург, професор анатомії університету в Одесі, читав курс пластичної анатомії в Інституті образотворчих мистецтв. Розробив ряд нових анатомічних методів, написав підручник анатомії, який видержав 9 видань, був розповсюджений серед студентів медицини в Україні. Помер 11 жовтня 1941 р.

1895, 9 серпня  - в с. Журавці на Полтавщині у родині українського вченого  професора математики Варшавського університетуГеоргія Вороногонародився Юрій Юрійович Вороний– хірург-новатор. Брав участь в бою під Крутами (1918), в УНР був членом Центральної Ради, закінчив Київський медичний інститут (1921), учень Є. Черняхівського, доктор медичний наук, професор (1954), працював у Київському і Харківському медичних інститутах, в Інституті невідкладної хірургії та переливання крові; встановив імунний механізм відторгнення пересадженої нирки, описав комплемент-зв’язуючі антитіла, що з’являються після експериментального перещеплення (1929); працюючи в Херсоні головним лікарем, директором і професором хірургії Херсонського виробничого медичного інституту (1931–34) здійснив перше в світі перещеплення трупної нирки (3 квітня 1933), що стало початком нового етапу в трансплантології. Очолював кафедру хірургії Харківського стоматологічного інституту (1936-41), під час  війниопинився на окупованій німцями території, зазнав утисків кому-ністичного  режиму, заборони працювати в Харкові, був замовчуваний, переїхав у Житомир (1944–50), пізніше, очолював лабораторію експериментальної хірургії в Києві (1950-60). Помер 13 травня 1961 р.

1850 21 серпня - у м Дусоцин (Західна Прусія, Німеччина) в польській сім’ї  народився Людвік Ридиґер - відомий хірург, директор хірургічної клініки у Львівському університеті (1897–1919), декан медичного факультету (1898-99, 1911-12), ректор Львівського університету (1901-02). Закінчив медичний факультет університету в Грайфсвальд (1873), працював у Ґданську, Грайфсвальді, Хелмно, Кракові, перших у світі здійснив операцію резекції пілоричного відділу шлунку при раку і резекцію шлунку при виразковій хворобі (операція Ридиґера), опрацював методику кишкових швів, операції на сечовивідних шляхах та передміхуровій залозі, опублікував також праці з проблем ран серця і артерій, злоякісних пухлин, хірургії суглобів і кісток, автор біля 200 наукових праць. Засновник та голова товариства хірургів Польщі, президент Львівського лікарського товариства (1904), почесний Радник імператилорського двору. Підготував ряд висококваліфікованих інонаціональних хірургів, написав нариси воєнної хірургії, в час українсько-польської війни (1919-20) вступив до польського            війська як генерал. Помер від інфаркту 25 червня 1920 р., похований на Личаківському цвинтарі побіч поляків, які загинули в цій війні.

1770, серпень  - епідемія чуми поширилася на Київ, обмежено переміщення і контакти населення; міський лікар Риндер видавав свідоцтва на в’їзд  у місто та на виїзд з нього.

1900, 1 вересня  – в Одеському (Новоросійському)  університеті відкрито медичний факультет, збудовано за останнім словом архітектури основні корпуси і клініки, обладнано їх за останнім словом науки і техніки; факультет став найпрестижнішим в країні, першим деканом його був відомий вчений-патолог проф. В.В.Підвисоцький.

1910, 3 вересня (ст.ст.) – в Києві в сім`ї професора університету народився Борис Кучеренко - лікар-патологоанатом, доктор теоретичної медицини, (1937) професор кафедри патологічної анатомії Київського медичного інституту, заступник директора Центрального українського інституту туберкульозу. Закінчив Київський медичний інститут (1932), автор низки наукових праць з патоморфології ендокринних залоз, Один з організаторів і проректор медичного інституту в окупованому гітлерівцями Києві, арештований і розстріляний гестапівцями в квітні 1942 р. В УРСР замовчуваний.

1870, 9 вересня – у Кракові народився Генрик Гальбан– професор невропатолог і психіатр (1905-33), декан медичного факультету, ректор Львівського університету (1933). Закінчив медичний факультет Краківського університету (1896), стажувався в Берліні, організував у Львові амбулаторію, відділення та клініку (1930) неврології, засновник Львівської наукової школи неврології та психіатрії. Одним з перших описав зміни в мозку при прогресуючому паралічі Ландрі, псевдобульбарному паралічі, вивчив аспекти тремтячого паралічу, опрацював діагностику та лікування захворювань екстрпірамідної системи. Був великим приятелем студентства, організував і очолював комісію Сенату університету в справах молоді, організував лікарське обстеження вступників, створив організацію «Здоровне опікування» (1930), заснував у Микуличині «Дім здоров’я» для студентської молоді. Помер 12 грудня 1933 р.

1885, 10 вересня - у Москві в сім`ї вченого (професора анатомії і фізіології рослин) народився Олександр Володимирович Палладін– радянський біохімік, науковець і діяч комуністичного режиму, академік АН СРСР (1942), академік (1929) і президент (1946–62) АН УРСР, академік АМН СРСР (1944), почесний член АН БРСР (1950). В дитинстві (1889–97) проживав у Харкові, коли батько був професором Харківського університету. Закінчив природничий відділ фізико-математичного факультету Петербурзького університету і працював там. З 1916 р. - у Харкові, завідувач кафедри фізіології Інституту сільського господарства і лісівництва. У 1921 р. організує кафедру біохімії в Харківському медичному інституті, бере участь в роботі Наркомосвіти, Наркомздоров»я, організує при кафедрі біохімічну лабораторію, на базі якої у 1924 р. створюється Український біохімічний інститут. Ступінь доктора отримав за сукупністю праць. З 1931 – у Києві, директор переведеного туди за ініціативою уряду Українського біохімічного інституту, пізніше – Інститут біохімії АН УРСР (що носить його ім`я), завідувач кафедри біохімії Київського університету (1934–54). Автор праць в галузі функціональної біохімії нервової системи, біохімії вітамінів, обміну речовин, порівняльної біохімії нервової тканини і головного мозку при різних функціональних станах, засновник радянської біохімічної школи, написав підручник «Біологіча хімія», який було перевидано 6 разів українською мовою та 12 – російською. В період “українського ренесансу” видав ряд книг українською мовою, добре нею володів і інколи виступав. Помер 6 грудня 1972 р.

1910, 13 вересня – у Львові в польській сім’ї народився Тадеуш Барановскі– професор-біохімік Львівського медичного інституту, завідувач кафедри біохімії (1940-44). Закінчив медичний факультет Львівського університету (1934), стажувався у Швайцарії. Досліджував біохімію білків і вуглеводів, ензимологію, у Львові виконав близько 40 праць. Пізніше (1945) у Вроцлавському університеті, завідувач кафедри біохімії, ректор Вроцлавської медичної академії, директор Інституту фізіології і біохімії, дійсний член Польської АН. Помер 24 березня 1993 р.

1835, 19 вересня - народився Григорій Миколайович Мінх - доктор медицини, професор патологоанатом, завідувач кафедри патологічної анатомії Університету св. Володимира (1876-1895), голова Товариства Київських лікарів. Закінчив Московський університет, проводив на собі досліди з самозараженням поворотним тифом, разом з Й.Й.Мочутковським (який провів на собі такий же дослід в Одесі) вперше встановив заразливість хворих паразитарними тифами, автор фундаментальних праць про проказу, яку досліджував під час експедицій по Україні, Єгипту і Палестині, вивчав чуму, сибірку. Помер 11 грудня 1896 р.

1770, вересень - до Києва на Поділ для боротьби з епідемією чуми прислано прикордонного лікаря І.Л.Полетику, лікарів С.М.Митрофанова і .ще трьох  лікарів.

1875, 1 (13) жовтня - в Одесі народився Максим Петрович Кончаловський - видатний терапевт і вчений. Працював у Московських медичних інститутах. Помер 29 листопада 1942 р.

1910, 1 жовтня - у Львові засноване Українське Лікарське Товариство – перша в нашій історії фахова організація лікарів-українців. Головою товариства обрано д-ра Євгена Озаркевича, директора Народної лічниці. Товариство ставило завдання: домогтися створення української лікарської палати, видати фахову термінологію в порозумінні з лікарями Наддніпрянщини, видавати фаховий лікарський часопис. Об’єднувало кілька сотень лікарів, в тому числі поза межами Галичини. Ліквідоване більшовиками у 1939 р. Відновлене у 1990 р.

1900, 3 жовтня – на хуторі Калюжному Лебединського повіту на Харківщині народився Денис Миколайович. Калюжний - радянський гігієніст, член-кор. АМН СРСР (1961), завідувач кафедри комунальної гігієни Київського медичного інституту (1956-60), директор Науково-дослідного інституту загальної й комунальної гігієни (1956-71 р.). Автор понад 200 наукових праць з питань охорони атмосферного повітря, гігієни поселень, польового розташування військ. Помер 24 червня 1976 р.

1890, 5 жовтня – – 125 років томув с. Джурин на Тернопільщині народився Микола Софронович Сисак - лікар–патологоанатом і громадський діяч, доцент кафедри патологічної анатомії Київського медичного інституту (з 1920 р.), автор низки наукових праць про опухи нирок, первинний туберкульоз, лейкемії; описав випадки багатопалості на Полтавщині та дав її генетичний аналіз. В роки національної революції був головним лікарем шпиталю Червоної Української Галицької армії (ЧУГА), пізніше брав активну участь в українському культурному житті. 1935 р. репресований, засланий в табори ГУЛАГу. Після звільнення працював у Казані. Дата смерті невідома.

1615, 15 жовтня  -  300 років томуу Києві Гальшка Гулевичівна (Єлизевета Гулевич) - київський меценат заповіла свою садибу із землею на заснування Київського братства, монастиря, шпиталю і школи; кільканадцять років пізніше ця школа увійшла до складу Києво-Могилянського колегіуму.

1910, 16 жовтня – Галицьким Сеймом прийнята ухвала про будівництво у Львові краєвої інфекційної лікарні на 120 ліжок; відкрито її 29 грудня 1912 р.

1895, 19 жовтня – у Бєльску  роблизу Гродна (тепер Польща) в робітничій сім’ї народився Петро Михайлович Буйко– професор, акушер-гінеколог, директор Київського науково-дослідного інституту охорони материнства і дитинства (1933-41), автор наукових праць про розриви промежини під час пологів, хірургічне лікування міхурово-піхвових нориць. Закінчив військово-фельдшерську школу (1913), Київський медичний інститут (1922), брав участь в революційному русі, в роки громадянської війни перебував у партизанському загоні, боровся проти Центральної Ради. Під час війни потрапив пораненим в полон, згодом працював на окупованій гітлерівцями території лікарем Фастівської лікарні, допомогав пораненим партизанам, врятував від вивезення в Німеччину більше 1000 громадян. Схоплений гестапо в с. Ярошівці та спалений живцем фашистами 15 жовтня 1943 р., його ім`я надано інституту, який він очолював.

1870, 22 жовтня – у м. Вєлічка (Польща) народився Ян Влодзімєж (Володимир) Сєрадзкі– професор, керівник кафедри судової медицини (1900-41), декан медичного факультету, ректор (1924-25) Львівського університету, президент Львівського лікарського товариства (1911). Закінчив медичний факультет Краківського університету (1894), стажувався в Парижі, досліджував випадкові дитячі смерті, психопатологію в судовій медицині, механізми танатогенезу, історію медицини, запропонував оригінальну пробу визначення карбоксигемоглобіну, автор 40 наукових праць. 4 липня 1941 р.  страчений німецькими окупантами з групою вчених Львова.

1880, 22 жовтня – в с. Юрки на Полтавщині народився Віктор Павлович Протопопов– професор-психіатр, завідувач кафедри у Харківському медичному інституті (1923-44), директор Інституту клінічної психіатрії та соціальної психогігієни (1926-29), завідувач психіатричної клініки Психоневрологічного інституту в Харкові (1932-41). Згодом у Києві, завідувач кафедри психіатрії Київського інституту вдосконалення лікарів та відділу вищої нервової діяльності в Інституті фізіології АН УРСР (1944-57), академік АН УРСР (1945). Закінчив Петербурзьку Військово-медичну академію (1906), працював під керівництвом В.М.Бехтєрева. Розвивав патофізіологічний напрямок у психіатрії, впровадив у практику обстеження психіатричних хворих фізіологічні та біохімічні методи дослідження, створив оригінальну методику вироблення рухових умовних рефлексів у людини, зробив вагомий внесок у вивчення і лікування шизофренії та депресивно-маніакального психозу. В період українського відродження публікував праці і виступав українською мовою. Помер 29 листопада 1957 р.

1905, 28 жовтня – у м. Мерефі на Харківщині народився Степан Петрович Закривидорога– засновник і завідувач кафедри фармакології, професор Чернівецького медичного інституту (1946-67), автор понад 100 наукових праць про дію наркотиків, комбінований вплив ліків на організм, розробив і впровадив у практику терпентинову мазь з живиці буковинської піхти. Працював науковим консультантом (1957-58) Пхеньянського медичного інституту (КНДР) та в Монголії (1961-62). Помер 15 лютого 1981 р.

1840, 29 жовтня -  у Києві відбулося урочистие відкриття першого в Україні Наукового об`єднання лікарів; засноване лише 3 роки пізніше від Королівського медичного товариства у Відні та 20  років раніше від Московського товариства лікарів, дозвіл уряду отримано після дворічного зволікання. Метою товариства було: “радитися відносно  предметів, що стосуються медицини”, сприяти розвитку медичної науки, відкриттю медичного факультету, членами могли бути лікарі усяких спеціальностей і установ, без жодних обмежень, ініціатором його створення був інспектор Київської лікарської управи Іван Кудрявцев, засновниками - лікарі К.Ф.Боссе, Л.Ф.Гротковський і А.Ф.Мерінг, у 1849 р. тов-во очолив проф. В.А.Караваєв. З 1894 р. систематично видавало “Праці товариства”, відіграло велику роль у розвитку медицини, майже 50 років було у Києві єдиним науково-медичним товариством.

1095, жовтень - у Києво Печерській лаврі помер перший лікар України-Руси Агапіт Лічець (св. Агапіт Печерський),один з перших ченців-монахів, прийнятий ігуменом монастиря Антонієм. Жив у добі володарювання князів Ярослава Мудрого, Святослава, Ізяслава, Всеволода, Володимира Мономаха, лікував князя Володимира Мономаха; зціляв молитвою і зіллям, переважно внутрішні хвороби; був одним з перших цілителів-лікарів в Україні, читав праці Гіпократа і Галена грецькою мовою. В “Патерику” сказано, що він без поклику ішов до хворих, внутрішнє чуття підказувало йому, де потрібна допомога, ніколи не брав плати за свої труди. Похований у ближніх печерах Лаври, муміфіковані останки його зберігаються там уже 9 століть. Дата народження не встановлена.

1915, 2 листопада – – 100 років томув с. Велика Слобідка Кам’янець-Подільського району Хмельницької області народився Семен Семенович Лаврик– член-кор. АН УРСР (1979), директор Станіславського (нині – Івано-Франківськ) медичного інституту (1953-54), перший заступник Міністра охорони здоров’я УРСР (1954-60), директор Київського НДІ гематології та переливання крові (1960-70), ректор Київського медичного інституту (1970-84), голова Українського товариства лікарів-гематологів. Наукові праці його сприяли впровадженню в практику пересадки кісткового мозку, створенню його запасів для довгострокового зберігання при низьких температурах (використано при лікування потерпілих від аварії на ЧАЕС). Помер 7 липня 1990 р.

1885, 12 листопада - у с. Рябушки Лебединського повіту Харківської губернії (нині Сумська обл.) народився Михайло Іванович Ситенко - хірург, член-кореспондент АН УРСР, директор Харківського НДІ ортопедії і травматології (1926-40), який тепер носить його ім’я, засновник харківської школи ортопедів-травматологів, опрацював біля 20 оригінальних хірургічних операцій при вроджених вивихах стегна, звичних вивихах плеча, псевдоартрозах, вніс вклад в розвиток воєнно-польової хірургії, кісткової пластики. Ініціатор створення у Харкові першого дитячого ортопедичного профілакторію, центру реабілітації для хворих, які перенесли травми (Слов’янськ), засновник і редактор журналу “Ортопедія і травматологія” (1927), голова Українського товариства ортопедів-травматологів (з 1936 р.). Помер 13 січня 1940 р.

1810, 13 (25) листопада – у Москві народився Микола Іванович Пирогов– видатний хірург і анатом, основоположник військово-польової хірургії, організатор і керівник шпитальної хірургічної клініки Петербурзької медико-хірургічної академії (1841–56), директор Інституту практичної анатомії (1846), першим у країні застосував у воєнних умовах ефірний наркоз. Був попечителем Одеського (1856-58) та Київського (1858-61) навчальних округів, сприяв відкриттю Одеського університету та медичного факультету Університету св. Володимира, що однак мало на меті не лише розвиток освіти, але й русифікацію краю. Останні роки життя (1866-81) провів у своєму маєтку в с. Вишня поблизу Вінниці, де надавав допомогу населенню Поділля. Помер 23 листопада (5 грудня) 1881 р., його останки, набальзамовані співробітником Петербурзької МХА, зберігаються в склепі спеціально збудованої церкви в с. Вишня біля його будинку-музею.

1865, 16 листопада – – 150 років томув м. Нови Сонч (Польща) народився Ян Рудольф Рачиньскі– перший професор, керівник кафедри дитячих хвороб Львівського університету (1904-18), директор дитячого шпиталю св. Софії у Львові (1904-18), Закінчив медичний факультет Краківського університету (1889), ініціатор реорганізації педіатричної клініки університету відповідно до європейських стандартів того часу, досліджував діагностику, клініку та лікування дитячих хвороб, інфекцій, першим виявив роль метаболізму фосфатів у патогенезі рахіту, автор 30 наукових праць, засновник Львівської педіатричної школи. Помер 1 липня 1918 р.

1910, 16 листопада – у с. Сушки Коростенського повіту на Житомирщині народився Павло Дмитрович Харченко– професор-фізіолог, доктор біологічних наук (1959), завідувач кафедри нормальної фізіології Київського університету (1964-73). Закінчив Київський університет (1936), вивчав фізіологічну роль йонів у процесах збудження серцевого м’яза, процеси вищої нервової діяльності, підкоркову регуляцію соматичних і вегетативних функцій. Викладав українською мовою, автор українського посібника “Практикум з фізіології людини і тварин” (1951, 1955). Помер передчасно 1973 р.

1835, 19 листопада  -  в с. Іваніці Літинського повіту Подільської губернії в сімї’ї священика народився Валеріан Григорович Лашкевич– видатний професор, завідувач кафедри терапії Харківського університету (1870-88). Навчався в Кам’янець-Подільській духовній семінарії, закінчив МХА в Петербурзі, працював в клініці С.П.Боткіна, доктор медицини (1866), стажувався 2 роки за кордоном, послідовник фізіологічного напрямку «нервізму», вивчав нервові захворювання та сифіліс внутрішніх органів, висунув нові ідеї світової медицини, запровадив оксигенотерапію, вперше в країні використовував кокаїн; розвивав лікувальну справу в Харкові, першим демонстрував хворих на лекціях, проектував будівництво нової клініки, за свої кошти організував клінічну лабораторію; голова і почесний член Харківського медичного товариства. Помер 17 червня 1888 р. Залишив медичному факультету свою бібліотеку – 3 тис. томів, для допомоги потребуючим студентам Харкова – 20000 руб, селянам рідного сенла – 6000 руб.

1885, 23 листопада – у с. Дігтярі Прилуцького повіту Полтавської губернії у сім`ї фельдшера народився Віктор Григорович Дроботько– мікробіолог і епідеміолог, академік АН УРСР (1948). Закінчив Київський університет св. Володимира (1913), працював лікарем-епідеміологом, завідувачем відділу мікробіології (з 1931 р.) та директором Інституту мікробіології АН УРСР (1944-62), доктор біологічних наук (1934), професор (1938). Автор понад 120 праць, досліджував склерому, хіміотерапію інфекційних хвороб, сформулював теорію дисоціації бактерій, що виходила з явищ мутації та натурального відбору, був високоерудованим в літературі і мистецтві, інтелігентним, публікував праці українською мовою. Помер 10 вересня 1966 р.

1890, 24 листопада – 125 років томуу Львові народився Володимир Білозор - лікар Українських Січових Стрільців та Української Галицької Армії, командант шпиталю в Кам’янці-Подільському; опісля практикуючий лікар в Жовкві та Коломиї, активний громадський діяч. Після війни - на еміграції в Німеччині та США, опублікував нариси про медичну службу в роки Визвольних змагань. Помер 17 жовтня 1969 р.

1900, 30 листопада - в с. Митрофанівці Феодосійського повіту в  Криму в сім’ї службовця народився Анатолій Маркович Воробйов– професор-фізіолог, член-кор. АН УРСР (1951), закінчив Харківський медінститут, працював у Харківському стоматологічному інституті (з 1936), завідувач кафедри фізіології та декан лікувального факультету Львівського медичного інституту (1945-52), сприяв зарахуванню студентами і аспірантами місцевих українців, викладанню українською мовою (хоч сам користувався російською). З 1952 р. - директор Інституту фізіології ім. О.О.Богомольця АН УРСР; автор наукових праць з фізіології травлення та вищої нервової діяльності. Помер передчасно 26 жовтня 1955 р.

  1850, 31 листопада - в с. Ярославці на Черкащині в українсько-російській багатій сім’ї камергера імператорського двору (в якій зневажали українську мову і культуру) народився Сергій Подолинський– природознавець і медик, економіст, громадсько-політичний діяч. Закінчив природничий відділ Університету св. Володимира (1871), опісля захистив дисертацію з медицини у Бреславському університеті (1876), заснував у рідному селі школу–лікарню, в якій лікував і навчав селян. Займався питаннями економічної історії й теорії, згодом працював в Лондоні, Цюриху, Відні, Бреславі, Монпельє. Видав одну з перших українських книг на медичні теми, написану народною мовою за правописом Миколи Куліша - “Життя і здоров’я людей на Україні” (Женева,1879), яку високо цінив Ів.Франко. Співпрацював з М. Драгомановим і М. Павликом. Помер у Києві після тривалої психічної хвороби 30 червня (12 липня) 1891 р.

1840, 7 грудня – першим професором медичного факультету  Університету св. Володимира призначено випускника Казанського університету  Володимира Панасовича Караваєва, учня М.І.Пирогова.

1740, 13 грудня – в м. Сосниця на Чернігівщині в сім’ї сотника Чернігівського полку народився Опанас Филимонович Шафонський - доктор медицини (університет Страсбурга, 1763), військовий лікар та лікар шпиталів у Москві, викладач Московської шпитальної школи, автор книги про чуму (1774), один з основоположників епідеміології та санітарії в країні, з 1781 р. працював у Чернігові, склав цінну працю з історії Лівобережної України. Помер 27 березня 1811 р

1875, 25 грудня – в сім’ї священика народився Олександр Іванович Крупський– талановитий акушер-гінеколог і хірург, професор, завідувач кафедри акушерства і гінекології Київського (з 1930 р.) та Воронезького (з 1938 р.) медичних інститутів. Закінчив Юр’ївський (Дерптський) університет (1919),вУНР був членом Центральної Ради, брав участь в роботі Міністерства народного здоров’я і опікування, в створенні Всеукраїнської спілки лікарів. Автор першого підручника з оперативного акушерства українською мовою та численних наукових праць, вперше в Україні впроваджував масове знеболювання пологів, викладав українською мовою, репресований більшовиками у 1937 р. Помер у Москві 1943 р., за тоталітарного режиму замовчуваний.

1890, 25 грудня - – 125 років томув м. Дубні на Волині в єврейській сім’ї народився Борис Якович Ельберт - мікробіолог та імунолог, працював у Киргизії, Ростові, завідувач кафедри мікробіології Мінського медичного інституту та Білоруського університету (1948–62). Закінчив Університет св. Володимира (1917), професор (1925), доктор медичних наук (1939), біля 300 наукових праць присвячені біології та систематиці капсулоутворюючих бактерій, склеромі, імунопрофілактиці туберкульозу, механізмам інфекції та імунітету, розробив живу туляремійну вакцину. Помер 1963 р.

1595, грудень - у Чигирині в родині Чигиринського сотника народився Богдан (Зіновій) Хмельницький - Гетьман України, визначний державний діяч, воїн і дипломат; при Гетьмані були дипломований лікар, хірург і цирульник, у війську Богдана Хмельницького була належно організована медична допомога, в кожній сотні були цирульники; поранених та хворих козаків лікували в лічницях Трахтемирівського або Межигірського монастирів. Навесні 1656 р. Гетьман тяжко захворів, помер у Чигирині 27 липня 1657 р.

1895, грудень – у Житомирі за рішенням об’єднання Товариства Червоного Хреста відкрито лікарню на 15 ліжок і амбулаторію з платним лікуванням, займала невеликий двоповерховий будинок на вул. Дівочій,3.

                     Визначні персоналії та події,  відомі за роками 

980 – народився Іван Смера, один з перших світських цілителів-лічців Київської Русі-України; був у почті київського князя Володимира. Помер 1015 р.

1070  - у Києві княгиня Ольга та ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій заснували при Києво-Печерській лаврі «богадільню» - притулок для хворих та немічних - один з перших лікувальних закладів України-Русі.

1105  -  до Києва переїхав із Сурожа (Судака в Криму) лічець Петро Сурянин (Сиріянин), мабуть грек; до цього він лікував Чернігівського князя Святошу, багатьох зцілив у Києві.

1215 – 800 років тому у Києво-Печерській лаврі ченці Симон та Полікарп на основі монастирських переказів, літописних джерел та монастирського синодика почали складати «Києво-Печерський патерик» - найвизначніший літературний твір Лаври про житя печерських святих XI-XIII ст., в якому описано діяльність лічців, способи лікування, випадки зцілення; складено «Слово 27»   «Про святого блаженного Агапіта, безкоштовного лікаря»; сучасною літературною мовою опубліковано у 1998 р., 2-е видання 2001 р.

1240  -  на Тернопільщині засновано Почаївський монастир, при ньому були притулок і шпиталь, діяли ченці-лікувальники.

1240 -  татаро-монгольське нашестя на українські землі привело до упадку Київську державу, на 240 років загальмувало розвиток державності, науки і культури, медицини.

1245  -  на Тернопільщинів засновано Зарваницький монастир, при якому був притулок і надавали допомогу хворим ченці-лікувальники.

1270 – у Львові дочка князя Лева Констанція віддала свій посаг для спорудження при храмі Іоанна Хрестителя монастиря з притулком для хворих та з аптекою.

1390  -  у Новгородському літописі сказано: «Тої ж осени був мор сильний…Такі знамена на людях: при смерті появляється желез, побуде три дні, умре».

1445  -  У Львові київський аптекар Василь Русин (Базилій Рутенус) заснував одну з перших приватних аптек.

1450 - у м. Дрогобичі недалеко Львова народився Юрій Котермак (Дрогобич)– один з перших видатних українських вчених того часу, перший український доктор медицини, професор астрономії й медицини та ректор Болонського університету (1481–82), професор анатомії Краківського університету (1487-94), читав лекції з медицини. Був професором Ісполітанської академії в Братиславі, один час працював лікарем при дворі герцога в Феррарі (Італія), автор астрологічної праці (латинською мовою) “Прогностична оцінка поточного 1483 року”, в якій зазначає, що автор походить з Русі, торкається медичних питань. Помер у Кракові  4 лютого 1494 р.

1490 – у Львові магістрат прийняв на службу Олександра аптекаря, а заодно і лікаря, з міського фонду йому дано кошти, на які засновано першу офіційну публічну аптеку для загального користування.

1525 – у Львові для поліпшення санітарного стану міста і попередження заразних захворювань запроваджено грошовий асенізаторський податок з усіх возів, що прибували з крамом до міста.

1550  -  у Києві було 13 шпиталів, переважно при монастирях.

1560  -  у містах Закарпаття з’явилися присяжні (службові) бабки-повивальниці, які за невелику плату з міської каси надавали допомогу при пологах вбогим жінкам

1570 – у Львові народився Сикст Еразм (Львів`янин)– доктор медицини, професор Замойської академії (1614-29), лікар Львівського католицького шпиталю, дослідник мінеральних вод курорту Шкло; описав методи лікування мінеральними водами та пелоїдом (боровиною) різних захворювань. Помер 1635 р.

1610 – у Кракові почали друкувати у 5 томах зільник (гербарій) Симеона Сиреніуса, який деякий час працював у Львові, подав польські, німецькі і латинські назви лікарських рослин, інші тогочасні ліки, містив доповнення в яких згадується про лікарське зілля Покуття і Львівщини.

1620  -  у Луцьку заходами міщан відкрито першу в Україні спеціальну стаціонарну міську лікарню для хворих – «Лікарню братства милосердя».

1620  -  в м. Ужгороді в письмових джерелах згадується «госпіталь» - міська лікарня, яку  заснували Другети - володарі Ужгорода і околиць, перші згадки про нього в 1451 р., госпіталь згадується як просторий і багатолюдний.

1630  -  в Києві існував спеціальний лікарський монастир; Запорозька Січ давала зі своєї скарбниці внески монастирям на лікування запорожців.

1650  -  у м. Руані (Франція) вийшов друком твір французького інженера Гійома Левассера де Боплана «Опис України або областей Королівства Польського, розташованих між кордоном Московії й Трансільванії», в якому подано відомості про високий стан гігієни серед українських козаків.

1660 - французький історик Шерер після мандрівки по Україні писав: "У Малоросії при кожній церкві, без винятку, є лікарня або лазарет, де люди, справді бідні й не здатні себе забезпечити, доглянуті коштом церкви, залежно від її прибутків".

1670  -  в Україні почали поширювати перекладену з латинської мови працю «Альберт Славний таїнств женских, еще же о силах трав, камней, зверей, птиц и рыб».

1670  -  у Галичині та на Поділлі побував німець У.Вердум, який пізніше писав: «На Русі купають дітей аж до року щоденно два рази в теплій воді, кладучи їх так, що тільки вистає голова. Так вони лежать у воді понад годину й полощуться як жаби… Українці вважають, що це сприяє ростові дітей». 

1675  - в літописі згадується про «целюриків» на Запорозькій Січі; під час несподіваного нападу турецьких військ на Січ «поранено до осьмодесят товариства, яки кошовий Іван Сірко целюрикам січовим лікувати наказав».

 1690 – у Мукачеві приступив до роботи перший на Закарпатті дипломований хірург, німець за походженням.

1710 – населення Києва сильно потерпіло від епідемії чуми.

1715 – 300 років томуу  Києві відкрито першу державну аптеку (аптечний склад) для  потреб місцевого військового гарнізону; засновано першу приватну аптеку.

1730…1740 – у  Закарпатті почали практикувати перші дипломовані лікарі, що закінчили  європейські  університети; на посаду хірурга Ужанської Жупи затверджено цирульника Ф.Енеді.

  1735 -  у Львові на Ринку військовий магістр Вільгельм Наторпт заснував аптеку "Під чорним орлом", якої завданням було забезпечення ліками розташованих у місті військових та урядовців Ради міста; з 1966 р. в ній створено "Аптеку-музей"міста Львова.

1740 – німецький лікар Йоганн Шрайбер, який працював у Росії, опублікував трактат „Спостереження та думки про чуму, що в  1738 і в 1739 р. лютувала в Україні”.

        -у с. Чорногородка біля Фастова на Київщині в сім’ї священика народився Петро Іванович Погорецький -доктор медицини (Лейденський університет, 1765), випускник КМА (1757), у Московській шпитальній школі, викладав фармакологію і діагностику. У час, коли лікарська справа в Російській Імперії була в руках німців, він вніс новаторські ідеї в медицину, боровся проти чуми, вдосконалював системи навчання лікарів,  написав латиною і опублікував чотири аласні книги, видав ряд перекладів, які відограли велику роль у розвитку російської медичної термінології, але зазнав переслідувань медичної колегії (1769); пізніше провадив приватну практику в Москві, брав участь у ліквідації епідемії чуми.  Помер 1780 р. 

       - у м. Гадячі на Полтавщині в сім’ї священика народився Мартин Матвійович Тереховський - лікар і біолог, доктор медицини, професор анатомії в Петербурзькому госпіталі, директор Ботанічного саду. Загальну освіту одержав у Києво-Могилянській Академії. Автор проектів реорганізації медичних шкіл; у докторській дисертації “De vermibus infusoriis” (1775) заперечував самовільне зародження мікроорганізмів, праця його лягла в основу протиепідемічних заходів в Україні та в Росії у 18 ст. Помер 2 липня 1796 р.

       – у м. Ле Конке (Бретань, Франція) народився Бальтазар Гакет – доктор медицини, професор історії природничих наук, історії та філософії медицини Львівського університету (1787–1805); вивчав флору, фауну і природні багатства Карпат, разом із студентами філософського і медичного факультетів мандрував по Карпатах; видав чотиритомну працю з фізичним описом Карпат (1796), вказав у ній джерела мінеральних вод. Відвідав багато країн і знав багато мов, був вченим енциклопедистом, написав понад сорок фундаментальних томів з питань медицини, ветеринарії, біології, хімії, геології, географії, етнографії та антропології. Медицину студіював у Монпельє і Парижі, був військовим лікарем-хірургом, завідував кафедрою анатомії, хірургії та акушерства в Люблянському ліцеї (Словенія), після закриття університету у Львові працював у Краківському та Віденському університетах. Помер у Відні 10 січня 1815 р.

1745 – у с. Денисівка Лубенського повіту на Полтавщині народився Никон Карпинський– доктор медицини Страсбурзького університету, професор анатомії, фізіології й “матерії медики” в Петербурзькій медико-хірургічній академії та професор анатомії в Академії художеств, один з найвизначніших анатомів і хірургів свого часу, автор одного з перших в Росії оригінальних підручників анатомії, опрацював першу фармакопею Росії (1778). Помер 1810 р.

1750 – в с. Малі Будищі Полтавського полку (тепер територія Полтави) народився Павло Михайлович Шумлянський (брат О.М.Шумлянського) - доктор медицини Стасбурзького університету, професор фармакології та хірургії в московських медичних школах. З 1805 р. - у Харкові, один із засновників Харківського університету, належав до найбільш відомих вчених, професор хірургії (до 1817 р.) та декан медичного факультету, обирався ректором університету. Автор ряду праць з хірургії, запобігання інфекційним недугам, про мінеральні води Полтавщини. Помер 1824 р.

      – (за ін. даними 1740) у с. Церковище біля Козельця на Чернігівщині в сім’ї козака народився Опанас Масловський– доктор медицини, штаб-лікар (1784), губернський лікар у Києві, голова Київської лікарської управи, перший професор медицини у медичному класі Києво-Могилянської академії (з 1802 р.); започаткував викладання медицини у вищій школі на Лівобережній Україні, автор понад 15 наукових праць з акушерства, інфекційних хвороб, ботаніки, токсикології, психічних захворювань, один з кращих організаторів медичної справи в Україні, заснував ряд лікарень. Помер 25 квітня 1804 р.

1750…1764 – останній Гетьман України Кирило Розумовський розробив проект відкриття  в гетьманській столиці Батурині першого в Україні університету з медичним факультетом, закупив за  кордоном для цього медичні прилади й інструменти, запроектував анатомічний театр, побудував першу в Україні лікарню як  базу майбутнього університету; прагнув також перетворити в університет Києво-Могилянську академію, царська влада не допустила до реалізації цих ініціатив.

1755 -    влада Російської їмперії дозволила учням з українських земель вступати до шпитальних шкіл Москви і Петербурга

1760  -  в містечку Омельник Миргородського полку на Полтавщині народився Петро Андрійович Гординський -  професор медичного класу КМА, викладав патологію, терапію, фітотерапію.

       – в с. Салтиковій Дівиці Ніжинського повіту на Чернігівщині в сім’ї священика народився Степан Андрієвський - доктор медицини, директор Медико-хірургічної академії в Петербурзі. Навчався в Києво-Могилянській академії, склав «Медико-топографічний опис Чернігівської губернії» (1785), вперше провів дослід самозараження сибіркою, доказав тотожність тваринної і людської сибірки. Помер 1818 р.

       – (за деякими даними 1766) - у с. Срібне біля Прилук на Київщині в козацькій сім’ї народився Яків Йосипович Саполович - хірург-новатор,  доктор медицини,  професор хірургії Петербурзького медико-хірургічного училища,  директор медико-інструментального заводу (1796-1829). Навчався в Києво-Могилянській  академії (1772-78), першим в країні почав застосовувати методи перкусії та аускультації, створив багато нових хірургічних інструментів, залишив рукопис лекцій з хірургії, брав участь у реформуванні медичної освіти. Помер у Петербурзі 14 серпня 1830 р.

1765  - 250 років томуМатвій Самсонович Крутень, уродженець Чернігова, захистив в Лейденському університеті дисертацію «Медичний догляд на жування», першим подав спостереження про нервову регуляцію травлення. Навчався у Києво-Могилянській академії, в Петербурзькій медичній школі, працював лікарем спочатку в Україні, опісля в Петербурзі разом з Д.Самойловичем, був ініціатором створення венерологічної лікарні, опублікував першу в країні працю з військової медицини; вважається першим українським фізіологом, прабатьком вчення І.М.Сєченова та І.П.Павлова про рефлекси. Помер 1770 р.

1770 - у Львові в зв’язку з епідемією чуми надруковано польською мовою книгу „Спосіб лікування, що застосовувався під час моровиці в Яссах, описаний німецькою мовою п. Бароном фон Аш, тепер перекладений рідною мовою заради загальної користі”.

     – у Києві на Подолі  був військовий аптечний склад (магазин), яким керували німець-провізор Ведель та його два німецькі помічники, забезпечували ліками військові частини, а  вже військові лікарі самі готували ліки для своїх пацієнтів.

     – відкрито аптеку в м. Кременчуці

     – у Відні видано “Головний санітарний статут”, який нормував і упорядковував медичну допомогу на території Австро-Угорщини;  узаконив штати лікарів та хірургів, заборонив лікувальну діяльність особам, які не мали диплому; окремим розпорядженням цирульників, аптекарів та повивальних бабок зобов’язано здавати екзамени адміністративним лікарям на право займатися лікувальною діяльністю, статут розповсюджено в Галичині.

1770…1774 – в Україні була найбільша епідемія чуми, для боротьби з нею створено понад 100 лазаретів та карантиних пунктів.

1770…1784 – німецький вчений, лікар і мандрівник С.Гмелін, відвідавшиУкраїну в чотирьохтомовій праці “Подорожі по Росії” відзначив  високий стан медицини на Україні, велику кількість вживаних ліків. Він писав, що на Україні “вже з давніх часів знали різні хімічні ліки, також розповсюджене було щеплення віспи”  (чим Україна значно випереджувала Росію).

1775 - на українських землях Наддніпрянщини (як і в Росії) створено Приказ громадського  опікування – перший орган управління медичною справою в містах; йому підлягали всі  медичні та “богоугодні” заклади, як сирітські будинки, богадільні, будинки  для умово хворих,  а також аптеки; тоді ж впроваджено посади повітових лікарів.

       - сенат Російської імперії видав наказ про створення у Києві урядового шпиталю.

       – у Страсбурзькому університеті Мартин Тереховський, уродженець Полтавщини і вихованець Києво-Могилянської Академії, захистив докторську дисертацію “Про наливковий хаос Ліннея”, в якій довів неспроможність теорії  самовільного зародження найпростіших.

1780 – у Києві пожежа знищила знамениту бібліотеку Києво-Могилянської Академії, яку сотні років збирали найбільш освічені люди України, втрачено тисячі книг і рідкісних рукописів, в т.ч. в галузі медицини, книги єропейських вчених, їх переклади; за 30 років повторна пожежа знову знищила бібіліотеку.

       -  в Лейденському університеті Данило Самійлович, уродженець Чернігівщини, написав і захистив  дисертацію на ступінь доктора медицини на  тему: "Tractatus de sectione symphyseos ossium pubis et partu caesaraeo" (Про симфізеотомію і кесаревий розтин); він же  опублікував працю "Теперішній спосіб лікування з настановами, як можна простому народу лікуватися від укусів скаженої собаки та від  ужалення змії".

1790 - 225 років томуу с. Макіївці на Черкащині народився Петро Пелехін– професор Петербурзької медико-хірургічної академії та медичного класу Києво-Могилянської академії, видатний український лікар Х1Х століття. Викладав «Окулістику», «Історію і літературу медицини та висловлювання древніх медичних авторів», а також судову медицину, медичну поліцію і гігієну; палкий прихильник українського національного відродження; заповів велику суму грошей на відкриття у Львові українського університету та побудову хірургічної клініки (за які закуплено будинки для НТШ). Помер 3 жовтня 1871 р.

      -  на Полтапвщині народився Прохір Чаруківський– видатний професор терапії в Медико-хірургічній академії в Петербурзі, автор

          підручників “Загальна патологічна семіотика», «Досвід системи практичної медицини», написав одну з перших в країні праць про аускультацію. Помер 1842 р.

       -  у  Львові відкрито першу публічну аптеку для населення.

1795 – в містах Умані та Чернігові відкрито аптеки.

1800 – лікар Єфрем Мухін (1766–1850), уродженець Слобожанщини, випускник Харківського колегіуму, згодом професор Московського університету, в рукописі  своєї докторської дисертації (захищена в Геттінгені, 1804)  вперше виклав основи  рефлекторної  теорії, основоположник анатомо-фізіологічного напрямку в українській і російській медицині, розвинув вчення про провідну роль головного мозку в життєдіяльності організму, підкреслював основну роль нервової системи у виникненні захворювань (теорія нервізму); за тоталітарного режиму основоположниками нервізму в країні називали С.П.Боткіна та І.П.Павлова.

       -  після другого поділу Польщі (1793) і приєднання Поділля до Росії збудовано державні лікарні в Кременчуку, Полтаві, Ромнах, Лубнах та інших губернських та повітових містах, де поряд з лікарями працювали їх помічниками фельдшери та, як допоміжний персонал, неосвічені жінки.

      - декретом Надвірної канцелярії Австро-Угорської імперії  практикуючим лікарям дозволялося  мати домашні аптеки, якщо в місці їх проживання на віддалі однієї милі не було жодної аптеки; лікарі мали право видавати хворим лише ті ліки, які були вказані у фармакопеї.

       – у м. Кременчуці побудовано першу на українських землях велику державну лікарню Приказу громадського  опікування.

       -  в містах Черкасах і Шполі засновано аптеки.

       –Тимофій Смілівський (1769-1815) з України,  професор ботаніки  і хімії Петербурзької медико-хірургічної академії, переклав з латини працю К.Ліннея “Філософія ботаніки”.

1. -  в сім’ї священика народився Матвій Гаврилович Лашкевич– лікар у Чорноморському флоті. Навчався в Катеринославській духовній семінарії, закінчив медичний факультет Харківського університету (1832), працював військовим лікарем, у Севастопольському госпіталі (1840), старшим лікарем флотського екіпажу (1850), судновий лікар Чорноморського екіпажу (1863), опублікував праці про повітряне контуження, досвід медичного забезпечення екіпажу флоту під час Кримської війни. Помер 8 липня 1867 р.

        -  вперше  в Харкові на базі лікарень відкрито клініки – як навчально-наукові заклади.

        -  перевидано книжечку Йосипа Каменецького „Коротке поучения як лікувати звичайними засобами хвороби", (яку вперше  видав 1803 р.), праця була настільки популярна, що її перевидавали ще 7 разів (1809, 1811, 1815, 1822, 1828, 1830 та 1864), її перекладали також на вірменську та грузинську мови.

        -  в Черкасах відкрито повітову лікарню - найстаріший лікувальний заклад міста.

        –  у Львові  владою Австро-Угорщини закрито Львівський університет; професорів-медиків Шіверека, Гакета, Седея і Гільдебранда переведено до Кракова; медичний факультет реорганізовано в Медичну колегію з дворічним терміном навчання, для підготовки хірургів і акушерів, існувала до 1883 р., коли була перетворена на Медико-хірургічну школу з трьохрічним  терміном навчання, навчалися 40 – 115 чоловік в рік.

       – у селах Київщини лютувала  епідемія віспи; повітові лікарі проводили щеплення проти віспи, однак жителі рідко зверталися за щепленням.

1820…1825  -  у Кременчуці, який був адміністративним центром півдня України, функціонувала  одна з найкращих в Україні лікарень; в ній працював відомий епідеміолог Данило Самойлович, славний хірург Овксентій Богаєвський; знаходилася в мурованому будинку, мала 11 палат, спеціальну операційну, пологову кімнату; господарство лікарні мало 87 десятин землі.

1820-1830 рр. – у Могилеві-Подільському повіті працював кріпосний лікар Прокіп Данилевський; закінчив Московський університет, як і В.Тропінін; на відміну від художника, граф відмовився відпустити лікаря на волю, через деякий час він приєднався до народного ватажка Устима Кармелюка. 

1825 - в с. Бочавка Ізюмського повіту на Харківщині народився Володимир Александров - доктор медицини (1859), закінчив Харківський університет (1853), служив лікарем в Чугуєві, старшим міським лікарем в Харкові, пізніше дивізійним лікарем, автор відомої музикальної драми «За Неман іду», Малоруських співанок, Трилогії «Тихомовне кохання», написав лібретто до опери Щуровського «Богдан Хмельницький». Помер 1893 р.

      -   у Чернівцях почала діяти лікарня очних хвороб.

1830  -  в с. Генріхівка поблизу Шаргорода на Поділлі (тепер с. Ролле Вінницької обл.) в сім’ї французького емігранта народився Йосип (Юзеф) Антоній Ролле  - лікар Кам’янця-Подільського, історик, письменник, активний громадський діяч. Закінчив Університет св. Володимира (1855), вдосконалювався в Сорбоні у психіатра Жана Шарко, захистив у Києві докторську дисертацію «Психічні захворювання» (1863), працював у міській лікарні, лікарем-інспектором цукрових заводів; опублікував 20 наукових праць з психології, санітарії, гігієни, історії медицини Волині та Поділля, української народної медицини; видав краєзнавчі праці про Поділля, організатор «Кам’янець-Подільського товариства лікарів», 30 років був його секретарем, почесний член лікарських товариств Києва, Варшави, Вільна, Парижа, засновник і скарбник Подільського товариства людинолюбства (1884). Помер 9 січня 1894 р., в кафедральному соборі міста присвячена йому мармурова плита.

       – в Україні за наказом генерал-штаблікаря вперше запроваджено писання історій хвороб, які тоді називали “Скорбні листки”; писали їх латинською мовою, дуже коротко, містили назву хвороби, перебіг та її лікування.

1835 -   в Києві відкрито першу гомеопатичну аптеку.

        -  в Одесі відкрито  благодійний заклад – «Лічницю для приходящих».

        – у Львові аптекар і хімік Теодор Торосевич першим почав дослідження складу мінеральних вод Трускавецьких джерел “Фердинанд”, “Маруся” і “Нафта” (сьогоднішня “Нафтуся”).

        – на підросійській Україні царський уряд відмінив Магдебурзьке право, цехова медицина закінчила своє офіційне існування; були ліквідовані цехи цирульників в Києві, проте  цирульники  ще довго залишалися  в містах і селах, помічників  лікарів стали офіційно називати фельдшерами.

1840 – на Київщині народився Всеволод Любинський– лікар-бактеріолог  і громадський діяч, перший Міністр народного здоров’я і опікування в уряді Гетьмана Скоропадського (1918), належав до групи міністрів, які провадили курс на українізацію держави. Закінчив Університет св. Володимира (1895), працював в лабораторії проф. Павловського, у приватній «Георгіївській лікарні Товариства лікарів-спеціалістів», відкрив на вул. Володимирській  «Хіміко-бактеріологічний інститут   д-ра Любинського», вагомий його внесок в проблему лікування ран, досліджував туберкульозні бацили, учасник Київської школи мікробіологів, голова товариства для боротьби із заразними хворобами, товариства швидкої медичної допомоги, опублікував наукові праці, брав участь в наукових з’їздах. Помер 1920 р.

      - у м. Стародуб на Чернігівщині народився Микола Пилипович Толочинов, акушер-гінеколог, професор і завідувач кафедри акушерства і жіночих хвороб Харківського університету (з 1885 р.), директор земського пологового будинку і викладач повивальної школи. Автор трьох підручників, описав вроджену ваду серця (хвороба Толочинова - Роже). Помер 1908 р.

      -  у Львові серед 57 докторів медицини було 6 українців

      – київський хірург В.А.Караваєвпершим в історії хірургії описав успішну операцію ринопластики.

1845 - в Києві в Університеті св. Володимира  відбувся перший захист дисертації на медичну тему: праці О.П.Вальтера“Про механізм сплетення волос при колтуні (мікроскопічне дослідження)”.

       -  професор Університету св. Володимра Ф.С.Цицурінвидав підручник «Вступ у курс приватної терапії, семіотики й клініки внутрішніх хвороб».

     – у Закарпатті на 1 лікаря припадало 80 000 жителів;

     - у Львові стараннями Ядвіги Сапежини відкрито невелику лікарню для дітей ім. св. Софії, для якої пізніше збудовано два спеціальні корпуси на 110 ліжок; вважають, що це була перша така дитяча лікарня  в Європі; в  інших містах існували лише дитячі відділи при загальних шпиталях.

       - в Росії запроваджено нові правила іспитів для фармацевтів, перечислено детально коло питань, на які фармацевти повинні були дати відповідь; встановлено три фармацевтичних звання: аптекарський пормічник, провізор; встановлено ступінь магістра фармації із захистом дисертації; право присуджувати ці звання після відповідних іспитів мали університети, такий порядок зберігався до кінця існування імперії, на території України такими правами користувалися Харківський університет та Університет св. Володимира.

1850  -  в Курській губернії народився Іван Якович Платонов– видатний психіатр-невропатолог в Харкові. Закінчив Харківський університет (1875), відкрив взірцеву «Приватну психіатричну лікарню д-ра І.Я.Платонова» (1886), започаткував працетерапію (1882), лікарня-клініка стала базою кафедри психіатрії університету, викладав доцентом; розвивав новий підхіл ло лікування хворих, використовував найпрогресивніші методи психотерапії, гіпноз; формував гуманне ставлення до хворої дюдини, вперше в країні став викладати психіатрію майбутнім фельдшерам. 1916 р. переїхав в Євпаторію до сина (К.І.Платонов), помер 1918 р., свою бібліотеку заповів медичному факультету Харківського університету.

      -  в єврейській сім’ї народився Самуїл (Єфімович)Мар’яшес– основоположник урології в Одесі, громадський діяч. Закінчив Університет св. Володимира (1876), в його обширне хірургічне відділення Нової Одеської лікарні приїздили хворі з Півдня України, відкрив приватну лікарню-санаторій широкого профілю, використовував прогресивні методи лікування, публікував наукові праці, редактор –видавець «Еврейского медицинского голоса» (1908-11), очолював благолійне товариство допомоги хворим «Езрас-Хаілім». Помер 1913 р.

       – в Одесі для немічних і хворих  відкрито “Богадільню сердобольних сестер”.

1855 -  на Тернопільщині народився Осип Ковшевич– лікар, полковник УГА. Закінчив Віденський університет, в австро-угорській армії служив до звання полковника, став активним учасником Визвольних змагань, один із засновників УГА, очолював медичну службу, як штабний лікар очолив військову команду на Бережанщині, організуав боротьбу з епідемією холери в повіті, заразився і помер в Бережанах 6 січня 1919 р. Почесний громадянин Бережан, його іменем назва вулиця міста.

1860 – у Києві професор анатомії Університету св. Володимира О.П.Вальтер заснував на власні кошти один із перших в Російській імперії та перший в Україні щотижневий медичний часопис "Современная медицина». На рік виходило 42 числа, мав передплатників у Росії та за кордоном. Пропагував фізіологічний напрямок у медицині, критикував стан санітарно-медичної справи в Росії, закликав до звільнення медичної науки від чужих впливів. Перестав виходити у 1876 р. у зв”язку з переїздом Вальтера до Варшави.

     – засновано Кам’янець-Подільське медичне товариство; у 1865 р. було заборонене царським губернатором, відновило роботу у 1872 р.

1865 - 150 років томув Одесі в сім’ї купця народився Франц Стефаніс– доктор медицини, професор, завідувач кафедри нормальної анатомії Університету св. Володимира (1903–17). Першим в країні почав вивчати лімфатичну систему, дослідив лімфатичні судини внутрішніх органів, запропонував масу для ін”єкції лімфатичних судин (маса Стефаніса), виготовив унікальні анатомічні препарати, які започаткували навчальний музей кафедри; його учнями були українські вчені О.Черняхівський, М.Вовкобой. Помер 14 грудня 1917 р.

      - у Києві професор медичного факультету Університету св. Володимира Ю.К. Шимановський в своїй праці „Операції на поверхні людського тіла” вперше в  світовій хірургічній практиці  описав вільне перещеплення шкіри.  

      – професор Харківського університету Іван Павлович Лазаревський (1829-1902)  запропонував першу модель прямих акушерських щипців.

      - населення Києва становило 71 400 чоловік. ??

1870 – київський хірург Олександр Степанович Яценко, уродженець Сімферополя (1843-97), першим у світі здійснив перещеплення шкіри для  заміщення дефекту після вогнепального поранення, опрацював методи блефаропластики (операція за Яценком-Лефором-Волфом-Краузе), розширення звужених ділянок стравоходу (бужування за Яценком-Геккером). 

      -  у Чернівцях уряд Австро-Угорщини створив Крайову раду здоров'я, в обов'язки якої входило здійснення всіх заходів щодо організації медичної допомоги населенню Буковини; раду очолював крайовий санітарний референт, якого призначав своїм указом імператор, голова ради– лікар Антон Захар; заступник голови – лікар Карл Денаровський; члени ради: професор хімії доктор Ріхард Прібрам, професор хімії Йоган Штігель, крайові інженери Карл Оман, Вільгельм Мартін, Фердинанд Норман, аптекарі Віллібальд Вельдович і Франц Крижанівський; рада виконувала функції як дорадчого, так і санкціонуючого органу краю при вирішенні всіх проблем практичної охорони здоров'я, із призначенням на посади медперсоналу, веденням статистичного обліку, аналізу та звітності, вирішенням санітарно-гігієнічних і епідеміологічних проблем.

      -  в Галичині й Буковині за  стараннями з’їзду лікарів владою офіційно заборонено діяльність  цеху цирульників.

       -  організовано Житомирський Комітет опікунства над хворими і пораненими, першою очолювала його дружина волинського губернатора Грессера.

1875 -  вихованець Університету св. Володимира професор М.В.Скліфософський впровадив затискуюче змикання при лікуванні переломів, що не зростаються (замок Скліфософського).

      -  у Києві видано книгу “Ліки своєнародні, з домашнего обиходу і в картинах життя".

      – у Львові акушерську школу, започатковану Медичним колегіумом у 1784 р., перейменовано на Імператорсько-королівську школу акушерства у Львові, школа з пологово-гінекологічним відділом входила до складу загальної міської лікарні, існувала до 1918 р., коли була перетворена на  Державну акушерську школу у Львові, довгий час її очолював професор акушерства Адам Соловій (1919-30). У 1939 р. на її базі створено Львівську фельдшерсько-акушерську школу, яку у 1954 р. перейменовано у Львівське медичне училище, а у березні 1993 р. у Львівський державний медичний коледж ім. А.Крупинського.

        – у Києві лікар Ф.О.Леш, пізніше керівник кафедри лікарської діагностики Університету св. Володимира, уперше в світі виявив і описав збудника амебіазу.

1880 - у Київській губернії народилося 139 205  осіб, померло – 87 338; природній приріст становив 51 867 осіб; зареєстровано 92 064 хворих. Хворіли на епідемічні хвороби: віспа – 4 259 осіб; кір – 545; шкарлатина – 71; кашлюк (коклюш) – 180; дифтерія, круп – 8 250; черевний тиф – 647; висипний тиф – 185.

       -  у Чернівцях створено Буковинську лікарську палату, президентом якої протягом 1880-1888 років обирався доктор медицини Василь Волян – директор Крайової громадської лікарні.

      -  у селищі Моршині на Львівщині розвивався бальнеологічний  курорт; стали використовувати мінеральні джерела для “рапних” ванн і торф”яні грязі “боровину” – для грязьових ванн і апплікацій;  зроблено перші спроби використання питтєвої мінеральної води джерела “Боніфацій”, започатковано лікування питтєвими мінеральними водами і пелоїдом (грязями). Почато дослідження лікувальних властивостей джерел Моршина, визначено склад мінеральних вод, почали виморожувати моршинську сіль та готувати пресовані брикети торф”яного пелоїду. Почався розвиток Моршина як бальнеогрязекурорту, одночасно  лікувалося 40 – 50 хворих.

       -    в Житомирі відбулося об'єднання сестер милосердя в общину, урочисте відкриття амбулаторної лікарні при общині відбулося 15 травня 1890 р., на той час головою Комітету була Н.І. Янковська.

1885 – у Києві завершено будівництво  двоповерхового будинку (Бульвар Шевченка, 17) для хірургічної  та терапевтичної клінік Університету св. Володимира, за кілька років (1888) збудовано акушерсько-гінекологічну клініку,  а пізніше (1894) – Патологоанатомічний інститут.

        -  у Києві засновано перше товариство зубних лікарів.

      –  Овксентій Богаєвський, доктор медицини, полтавський хірург, опублікував першу в країні працю про ехінокок.

1885…1890 -  в Одесі, Харкові, Катеринославі й Херсоні засновано одонтологічні товариства (зубних лікарів).

1890 – 125 років томукиївський терапевт Теофіл Г.Яновський у своїй докторській дисертації  встановив бактерицидну дію ультрафіолетових променів на паличку черевного тифу.

        - проф. А.Д. Павловський прочитав вперше для студентів медичного факультету Університету св. Володимира спеціальный курс бактеріологічної  діагностики. 

       – в Одесі засновано журнал “Акушерка”, видавався російською мовою до 1917 р.

       – в Ужгороді при Міській публічній лікарні відкрито державну акушерську школу для підготовки бабок-повитух спочатку з трирічним, а потім з пятирічним курсом навчання, директором школи призначено директора лікарні д-ра. А.Новака.

      – на Львівщині смертність від інфекційних недуг становила  38,2 на        10 000 населення, була в декілька разів вищою, ніж в центральних районах Австро-Угорщини.

1890.…1899 -  на українських землях під пануванням Росії виходило 20 медичних часописів; з них 14 засновано в даному десятиріччі; царський режим, боячись “малоросійського сепаратизму”, забороняв видання фахової літератури українською мовою.

1890…1892 – в Одесі лікар-інфекціоніст, пізніше перший професор кафедри інфекційних хвороб Одеського університету, В.К.Стефанський (1867–1949) вперше в країні замість трахеотомії впровадив інтубацію при дифтерійному крупі.

1895 – у Києві професор Університету св. Володимира  Олександр Д.Павловський одним з перших у світі виготовив у своїй лабораторії і застосував  для лікування антидифтерійну сироватку.

       – у Харкові Ю.Ф.Фінк відкрив першу невелику платну ортопедичну лікарню для дітей.

       – у Харкові лікар Л.В.Орлов, а  в Одесі лікар І.Ф.Сабанєєв виконали перші в країні операції на судинах.

        - зареєстровано відкриття рентгенівських променів Конрадом Рентґеном; шість років раніше перші знимки кісток руки людини в Х-променях зробив український професор Віденського університету Іван  Пулюй, але не представив це як відкриття.

       – в Ужгороді споруджено перший акушерський стаціонар на Закарпатті, пологовий  відділ на 15 ліжок став також базою для Ужгородської акушерської школи.

       – на українських землях забезпечення лікарями становило 1,3 на             10 000 населення.

       – у Києві засновано Товариство для боротьби із заразними хворобами; ставило своєю метою виробництво протибактерійних препаратів і будівництво в Києві Бактеріологічного інституту. Очолював товариство професор О.Д.Павловський.

      – у Львові на вул Піярів (нині – Некрасова) відкрито шпитальний комплекс, в якому розташовано пологовий  відділ, акушерсько-гінекологічну клініку та акушерську школу; три роки пізніше тут  розташовано кафедру акушерства і гінекології медичного факультету Львівського університету, яку очолював професор Адам Чижевич..

      – у Чиказькому університеті  здобув вперше лікарський диплом українець – Володимир Сіменович (нар. 1859 р.); лікарську практику з акушерства почав провадити у штаті Пенсильванія, де тоді проживало найбільше українських робітників. Згодом став професором акушерства у Національному медичному університеті в Чикаґо. .

1900 – в Галичині в сім’ї священика народилася Неоніла Пелехович– одна з перших українських жінок – лікарів-піонерів у США, педіатр у Нью-Йорку, голова медично-допомогового фонду для потерпілих від польської пацифікації в Галичині (1930). В Головній управі Союзу Українок Америки організувала і очолила «Комітет Помочі Голодуючій Україні» (листопад,1933), зверталася з меморандумами і листами про підтримку до президента Рузвельта, сенаторів і конгресменів, до Міжнародного Червоного Хреста. Померла 1977 р.

    – професор хірургічної патології і терапії Університету св. Володимира О.Д.Павловський (1857-1944) впровадив у практику кип’ятіння хірургічних інструментів у 1% розчині соди.

    -  у Парижі в роботі Х111 Міжнародного наукового конгресу лікарів брала участь українська делегація, сформована Науковим товариством  ім.Шевченка,  до якої входили лікарі  В.Кобринський,  Т.Гвоздецький (Галичина), проф. І.Горбачевський (Прага), Є.Кобринський (Відень), В.Сіменович (Чикаґо. ), В.Шмигельський (Франція). Лікарі-українці з Наддніпрянщини не змогли взяти участі  із-за переслідувань царським  режимом.

     - у Катеринославі (нині – Дніпропетровську) відкрито зуболікарську школу.

     -  у Львові створено фармацевтичну фірму "П. Міколяш і Спілка", яка мала аптеку, науково-хімічну лабораторію, магазини санітарії і гігієни та лабораторного скла і реактивів, склади для гуртової реалізації лікарських засобів, гомеопатичних препаратів, товарів для дрогерій, виробництво і склади для розчинників лаків та фарб. У першому десятиріччі ХХ ст.  фірма забезпечувала чверть потреб Галичини в лікарських засобах, реалізувала продукцію європейських  фірм.

     –  у Києві засновано Товариство дитячих лікарів.

     – у Києві створені Дерматосифілідологічне (Дерматологічне та венерологічне) товариство, яке очолив    проф. С.П.Томашевський, та Товариство дитячих лікарів, - голова – проф. В.Е.Чернов.

     – у Харкові засновано Дерматологічне та венерологічне товариство.

      - у Київській губернії народилося 176 367  осіб, померло – 102 095; природній приріст становив 74 272 осіб; загальне число населення – 3 850 599 осіб. Зареєстровано 979 625 хворих, з них епідемічних – 73 240; число лікувальних установ – 222; в них 3 886 ліжок; загальне число медперсоналу – 1 545, з них лікарів – 702; число стаціонарних хворих становило  43 237.

      – у Київській губернії хворіли на епідемічні хвороби: віспу – 2 470 осіб; кір – 6 523; шкарлатину – 10 513; кашлюк (коклюш) – 7 444; дифтерію, круп – 6 898; грип – 23 241; черевний тиф – 13 633; висипний тиф – 2 124; поворотний тиф - 394.

      - у Харкові-Хоролі-Одесі почав виходити  часопис “Вісник гомеопатичної медицини”, виходив до 1913 р.

     - Харківський  університет  обрав  Роберта Коха  своїм  почесним членом.

1900…1905 – захворюваність на висипний тиф  в Україні становила 4.0 на    10 000 населення; на поворотний тиф – відповідно 1,0.

1900…1909 – на під російських українських землях продовжувався розвиток періодичної медичної літератури: виходило 37 видань (10 з минулого  десятиліття  і засновано 27 нових), зокрема  “Харківський медичний журнал”, “Руський журнал шкірних і венеричних хвороб”, “Єврейський медичний голос” (російською мовою); з’являються (1908) медичні збірники українською мовою.

1905 – київський хірург Є.Черняхівський опублікував статтю “Випадок зашивання рани серця” – одну з перших пріоритетних українських праць в цьому напрямку, наступного року її передрукував німецький медичний журнал. Започаткувала становлення серцево-судинної  хірургії в українській медицині, яку Є.Черняхівський десятки років успішно розвивав.

     -  в Одесі створене Чорноморське товариство взаємного страхування судновласників від нещасних випадків з їх робітниками і службовцями;  діяло в усіх портах Чорного і Азовського  морів  та  в приморських річкових портах.

     – опубліковано записку Імператорської Академії Наук “Об отмене стеснений мало-русского печатного слова”, в результаті чого у 1906 р. царський режим, наляканий революційними виступами, послабив заборони української мови; стало можливим створити в Києві Українське наукове товариство та почати друкувати наукові праці, в тому числі медичні, українською мовою.

      – у Львові організовано комітет, що провадив облік випадків смерті від туберкульозу; надавав допомогу «Товариству боротьби з туберкульозом» в організації роботи амбулаторій.

      – Рада професорів Харківського університету  прийняла рішення допустити жінок вільнослухачами на медичний та інші факультети; у 1908 р. це рішення було відмінене міністром народної освіти.               

      – у виборах до Петербурзької Державної Думи кандидатом від спільного блоку українців, російських кадетів та єврейського об’єднання був київський лікар  Модест Левицький (1866 – 1932).

     -  у східних галицьких повітах   в  зимові місяці кінця року  розпочалася епідемія .висипного тифу.

     – у Києві засновано професійне товариство фармацевтів-службовців.

1905…1907 – київські та харківські хірурги проводять перші успішні нейрохірургічні операції при опухах та абсцесах головного мозку.

1910 - професори Університету св. Володимира В.П.Образцов і М.Д.Стражеско опублікували працю "До симптоматології і діагностики тромбозу вінцевих артерій серця”, в якій одними з перших у світі дали класичне описання тромбозу вінцевих судин серця (інфаркта міокарда).

      - в Одесі український мікробіолог М.Ф.Гамалія обґрунтував значення дезинсекції для боротьби з паразитарними тифами.

      - у Львові фармацевтична фірма Міколяша відкрила фармацевтичну фабрику "Лакоон", яка забезпечувала медикаментами галицькі аптеки, лікарні, військові шпиталі; згодом вона стала базою для створення нинішного фармацевтичного комплексу "Галичфарм".

      -  у м. Чернівцях завершено будову дитячої лікарні, оснащено привезеними з Відня новітніми діагностично – лікувальними приладами та меблями і розпочато діяльність, стала одною із найкращих у Європі (теперішня дитяча лікарня по вул. Буковинській), в місті проживало понад 87 тисяч мешканців.

      – український лікар Антін Каковський опублікував методику підрахунку  клітинних елементів у сечі, яку пізніше  (1925) вдосконалив американський лікар Т.Аддіс – метод Каковського-Аддіса (частіше називають метод Аддіс-Каковського). 

      -– у Харкові відбувся «З’їзд Півдня Росії» для боротьби із заразними захворюваннями; на ньому опрацьовано питання боротьби з епідеміями.

       -  у Львові засновано Медичну громаду -  організацію українських студентів медицини у Львівському університеті, почесним головою її став проф. Іван Горбачевський з Празького університету (уродженець Тернопільщини).

     - у Києві вийшов друком “Збірник Медичної секції Українського Наукового Товариства в Києві”, книга 1 (121 с.) – перша наукова медична книга українською мовою в Наддніпрянській Україні; редакційний комітет – М.А.Галин, О.Г.Черняхівський. В збірнику опубліковані праці українських лікарів-науковців Києва Мартирія Галина, Євгена Черняхівського, Антона Каковського, П.Блонського, М.Шмигельського з актуальних питань хірургії, офтальмології, неврології, експериментальної медицини. Праці виконані і представлені на рівні європейських журналів, широко цитується література німецькою та французькою мовами. Ще дві книги видано за царського режиму у 1912 та 1913 рр.

    – в Одесі на пожертвування приватних осіб відкрилися Вищі жіночі медичні курси.

    - у Львові д-р Євген Озаркевич почав викладати українською мовою в Жіночій учительській семінарії та на організованих “Просвітою” курсах вищої освіти медичні дисципліни (курси “Соматологія і гігієна” - вчення про будову і діяльність людського тіла, гігієна спеціальна і загальна), отримав звання доцента; тим самим першим започаткував у ХХ столітті викладання медичних наук сучасною українською мовою.

1915 – 100 років томув Одесі почато видавати журнал “Основа” –“Вістник письменства, науки і культури” – продовження традицій першого українського громадсько-політичного  і літературно-мистецького  журналу, заснованого в Петербурзі (1861-1862); при Вищих жіночих курсах відкрито  хіміко-фармацевтичний відділ.

      – на Наддніпрянщині забезпечення лікарями становило 1,9 на 10 000 населення.          

     -  у Херсонській губернії  діяли 74 страхові лікарняні  каси.

     – за даними “Страхового товариства” на 1000 робітників обробної промисловості протягом року було 149,7 нещасних випадків; в 1916 р. їх було 142,6.   

       -  провідною громадською військово –медичною організацією в Першій Світової війни  було Російське Товариство Червоного Хреста (РТЧХ), сприяло військовій адміністрації у справі надання допомоги пораненим  і хворим, головою управління РТЧХ при Південно – Західному фронті був призначений Б. Іваницький; в тилу була розгорнута система територіальних органів, які організували лікувальні установи для військових,збирали засоби для забезпечення хворих і поранених; на ТРЧХ покладено завдання допомагати військово-санітарному відомству в боротьбі з поширенням епідемічних захворювань на фронті й у ближньому тилу, формувати санітарно-епідемічні залізничні загони, дезінфекційні залізничні загони, відкривати заразні лазарети, надавати медичну і харчову допомогу частинам діючої армії.

      -  в Києві українські підприємці-землевласники Терещенки та ін. брали активну участь в благочинних організаціях, заснували і утримували власним коштом лікувальні заклади для поранених вояків – 6 лазаретів, вносили кошти на потреби жертв війни.

       -  на українській території діяли Всеросійський земський союз допомоги хворим і пораненим воїнам російської армії та відповідний Всеросійський союз міст, в Києві українські підприємці-землевласники Терещенки брали активну участь в благочинних організаціях, заснували і утримували власним коштом лікувальні заклади – 6 лазаретів, вносили кошти на потреби жертв війни; особливо велику допомогу воїнам російської армії надавали перевязочно-харчувальні пункти у Києві, Козятині, Фастові, Радивилові та Волочиську.

     -  на території України у 82 містах діяли губернські і повітові комітети допомоги хворим і пораненим військовим та постраждалому цивільному населенню, найбільш важливі центри були в Києві, Харкові і Катеринославі.  В період війни в російську армію мобілізовано 3,5 міл українців, до складу австрійської армії – близько 300 000.

      – в зв’язку з воєнними діями царський режим повернув утиски української мови, які діяли до революції 1905 р.; заборонено науково-медичні видання УНТ в Києві.

      -  у Львові   Російське  Товариство Червоного Хреста (РТЧХ) обладнало у пакгаузі головного вокзалу перев’язочну, де було перев’язано кілька десятків тисяч поранених воїнів російської армії (в тому числі українців).

1915, початок  -  у російській армії під головуванням професорів-консультантів створювалися швидкодіючі хірургічні загони у складі 2-ох лікарів, 12 студентів і 8–10 сестер, ними були укомплектовані 4 армії Південно-Західного фронту, обслуговували ближні тили військових частин; створено також очні загони, які надавали безпосередню допомогу пораненим з ушкодженими органами зору, діяли при тих лікувальних закладах, в складі яких не було лікарів-окулістів.

1915, осінь  -  російську армію на Західному фронті стали обслуговувати в медико-санітарному відношенні Земський та Міський Союзи, надавали допомогу санітарною та етапно-господарською частиною

                 Ювілейні дати видатних вчених світової медицини

1890, 17 лютого  -  125 років томув Лондоні народився Роналд Фішер (Ronald Fischer)– видатний англійський генетик. Закінчив Кембріджський університет (1912), професор Лондонського і Кембріджського університетів, сформулював фундаментальну теорію природного відбору (теорія Фішера), запропонував декілька моделей дії відбору, представив по новому теорію домінантності, заклав основи математичної генетики і її застосування в теорії еволюції; один із засновників міжнародного журналу генетики (1947), Президент Королівського статистичного товариства (1952-54), опублікував 395 статей, видав 8 монографій, його називали «найвеличніший біолог з часів Дарвіна», нагороджений Королівським та іншими медалями. 1957 р. переїхав до університету в Аделайді (Австралія), помер там  29 липня 1962 р.

1790, 18 лютого  -  125 років томубіля Ноттінгама (Англія) народився Холл Маршал (Hall Marshall) – видатний англійський лікар, фізіолог. Закінчив Едінбургський університет, доктор медицини (1912), працював в Ноттінгамі, з 1926 р. – в Лондоні; викладав фізіологію, проводив фізіологічні дослідження, опублікував 10 монографій і багато праць з фізіології і патології центральної і периферичної нервової системи, виклав принципи експериментів на тваринах, вперше встановив ланцюх сегментів спинного мозку, в яких замикаються «рефлекторні дуги» (його термін), дав порівняльний аналіз різних видів рухів, описав доцентрові і відцентрові нерви, роль захисних рефлексів, ввів поняття спінального шока, вперше запропонував ручний спосіб штучного дихання, з’ясував функції капілярних судин, вніс багато у формування фізіології, анатомії, патології, невропатології, терапії. Помер 11 серпня 1857 р.

1915, 28 лютого – 100 років томув Ріо-де-Жанейро (Бразилія) народився Пітер Брайан Медавар (  Medawar) – видатний англійський імунолог і біолог. Закінчив університетську кафедру патології в Оксфорді (1938), професор зоології Бірмінгемського університету (1947), член Королівського товариства (1949), професор університетського коледжу в Лондоні (1951), директор Національного інституту медичних досліджень у Мілл-Хіллі (Лондон, 1962), президент Британської асоціації розвитку науки (1968-69), почесний локтор університетів Кембріджа, Брюсселя, Чикаго. Проводив медичні та біологічні дослідження в галузі імунологічних проблем трансплантації, досліджував імунологічні основи відторгнення трансплантатів, удостоєний (разом з М.Бьорнетом) 1960 р. Нобелівської премії з фізіології та медицини «за відкриття набутої імунологічної толерантності», вважали що він відкрив нову главу в історії експериментальної біології. Помер 2 жовтня 1987 р.

1915, 15 червня  - 100 років тому в Ен-Арборі (штат Мічиган, США) народився Томас Гакл Веллер (ThomasHuckleWeller)– американський вірусолог. Працював в дитячому госпіталі Бостона, опрацював методику культивування вірусів, отримав (з Ф.Ендерсом та Ф.Роббінсом) Нобелівську премію з фізіології та медицини (1954) «за відкриття здатності вірусу поліомієліту рости в культурах різних типів тканин», став провідним професором тропічної медицини в Гарварді (1954), показав що вірус повітряної віспи це той вірус, який викликає оперізуючий лишай, виділив віруси, які є причиною церебрального паралічу дітей, віруси краснухи; отримав премію Брістоля Американського товариства інфекційних захворювань (1980), член Національної академії наук США. Помер 23 серпня 2008 р.

1815, 26 липня  - 200 років томув м.Позен (Прусія, тепер Познань у Польщі) в єврейській сім’ї народився Роберт Ремак (Robert Remak)– польсько-німецький гістолог, ембріолог і невропатолог. Навчався в польській гімназії, закінчив Берлінський університет, доктор медицини (1838), як єврей зазнав утисків, став першим євреєм викладачем в університеті (1937); професор цього університету з 1859 р., пізніше приватний вчений; досліджував ембріологію, мікроскопічну анатомію периферичної нервової системи і гангліїв, відкрив нервові вузли в стінці правого передсердя (вузли Ремака), підслизове нервове сплетення травного тракту (сплетення Ремака), у нервовому волокні  вісь циліндра Ремака, дослідив цикл ембріонального розвитку, показав значення трьох зародкових листків, вніс вагомий вклад у формування невропатології, основоположник електродіагностики і електротерапії гальванічним струмом, досі перевидається різними мовами його книга «Гальванотерапія при хворобах нервів і м’язів». Член Леопольдинської академії природознавців, Варшавського медичного товариства, помер у Баварії 26 серпня  1865 р., онук його математик  Роберт Ремак замордований фашистами в концтаборі Освенцім.

1915, 19 листопада  - 100 років томув м. Берлінгеймі в Східному Канзасі (США) народився Ерл-Уїлбур Сазерленд  (EarlWilburSutherland) - видатний американський біохімік. Вивчав медицину у Вашингтонському університеті (1942), працював на факультеті біохімії, очолив факультет фармакології  університету Вестерн-Резерв у Клівленді (1953), професор фізіології університету Вандербільта в Нашвіллі (штат Теннессі), досліджквав дію ферментв та гормонів, виявив раніше невідому речовину ц-АМФ, відкрив загальний механізм дії багатьох гормонів, що привело до нових напрямків у ендокринології, онкології, психіатрії. Отримав (1971) Нобелівську премію з фізіології та медицини «за відкриття, що стосується механізмів дії гормонів».  Помер 3 вересня 1974 р.

1865, 1 грудня  -  150 років томув сім’ї медиків в Кетукі (США) народився Вільям Аллен Пьюзі (William Allen Pusey) - видатний американський дерматолог і діяч медицини. Закінчив Вандербільдський і Нью-Йоркський університети, вдосконалювався в Європі, профессор дерматології в Коледжі лікарів і хірургів в Чикаго, автор першої фундаментальної монографії про застосування рентгенотерапії в дерматології (1903), запровадив в дерматологію кріотерапію, опублікував біля 10 монографій, зокрема про історію дерматології, венерологію, підручники. Помер 29 серпня  1940 р.

1890, 21 грудня  - 125 років томув Нью-Йорку народився  Герман Джозеф Мюллер (HermannJoseph  Műller)– видатний американський біолог та генетик. Закінчив Колумбійський університет, центр генетичних досліджень (1910), профессор зоології в Остінському університеті (Техас), мав труднощі, робив спробу самогубства (1932), працював у Берліні в лабораторії Н.В.Тимофеева-Ресовського, в Ленінграді в Інституті генетики на запрошення В.І.Вавілова; досліджував швидкість мутацій, летальні мутації; повернувшись в США (1940) брав участь в роботі комісії з атомної енергії США, став професором зоології в Індіанському університеті, відкрив мутанта, можливість дослідження частоти мутацій, йому присуджена (1946) Нобелівська премія «за відкриття появи мутацій під впливом рентгенівського проміння», переконував у необхідності заборони ядерних випробувань. Помер 5 квітня 1967 р.

Головацький Іван Дмитрович

(29. 03. 1926—23. 01. 2015)

Наукове товариство ім. Шевченка з глибоким сумом сповіщає, що на 89-му році життя 23 січня 2015 року відійшов у вічність проф.Головацький Іван Дмитрович.

Він — відомий ученим-біохемік, публіцист, історик і громадський діяч. Доктор біологічних наук, професор, почесний член Українського біохемічного товариства, дійсний член НТШ, академік АН ВШ України, голова Всеукраїнського наукового та професійного товариства ім. М. Міхновського, голова інтелектуально-мистецького об’єднання «Трипілля», член Спілки офіцерів України, член правління Національної спілки краєзнавців України, голова громадської ради Музею визвольної боротьби України.

І. Д. Головацький — автор понад 650 наукових, історичних публікацій та багатьох монографій, керував роботою 17 кандидатів і 5 докторів наук. Нагороджений орденами «За мужність» і «За заслуги», відзначений почесними грамотами Президента, Верховної Ради, НТШ, Всеукраїнського братства ОУН-УПА.

Іван Дмитрович зробив вагомий внесок у розвиток та діяльність Наукового товариства ім. Шевченка. Він був одним із засновників відновленого НТШ у Львові, довголітнім заступником голови та головою Біохемічної комісії.

Президія НТШ

Прощання відбудеться 27. 01. 2015 о 14-й год. в каплиці на вул. Пекарській, 52,

поховають Івана Дмитровича на Личаківському кладовищі.

Політика радянських часів була продовженням політики Російської імперії — розширення територій, переміщення росіян на нові землі.

Індустріалізація 30-х років минулого сторіччя, боротьба „с украинским кулачеством“, три голодомори суттєво змінили національний склад в Україні. Мільйони росіян стали проживати і працювати на нашій землі. Міста спочатку сходу та центру, а після Другої світової війни і заходу України заполонили російським людом. Це була добре спланована та ретельно виконана багаторічна робота. Була поставлена задача не лише заселити наші землі росіянами, а і навічно закріпити їх за Росією. Паралельно йшло виселення українців у Сибір, Далекий Схід, Казахстан. Вичавлювалася українська мова, перекручувалася історія. Українська мова маргіналізувалася, ставала непрестижною для вжитку у громадському житті, освіті, науці, культурі. Вища школа практично стала російськомовною. Ще у далекі 50-і роки минулого століття викладання майже всіх предметів у технікумах та інститутах на заході України було переведено на російську мову. Бо йшла підготовка для спрямування більшості випускників на роботу на „неосяжные пространства нашей Родины“, а випускників таких же спеціальностей через союзні Міністерства та Держплан спрямовували на роботу в Україну. Ніхто не питав учнів технікумів та студентів інститутів в Україні володіють вони російською мовою чи ні — мусили її вивчити та засвоїти.

Переміщенні росіяни почували себе не дуже комфортно серед „инородцев“. Я колись чув розмову двох жінок, які зустрілися в Івано-Франківську після кількох років розлуки. На запитання однієї з них, як їй живеться почув у відповідь „хорошо, если бы не эти местные“. А „местными“ скрізь були „инородцы“ — українці, казахи, узбеки, чеченці, азербайджанці.

Це створювало бар’єр між росіянами та корінними народами. Але якщо „инородцев“ заставляли знати російську мову, то переміщені росіяни не обов’язково мали знати мову корінних народів. Це зафіксовано навіть в результатах перепису в СРСР (1981рік), де 90 відсотків узбеків заявили про знання російської, а лише 6 відсотків росіян, що жили в Узбекистані, знали узбецьку мову. В Україні володіли українською лише 30 відсотків росіян. Навіть два-три покоління росіян,що жили в Україні, не володіли українською.

Деколи це приймало дуже страшну форму. Так, 20 червня 2012 року (я цю дату зафіксував у своєму щоденнику) я став свідком однієї розмови біля військового шпиталю на вулиці Гагаріна у Сімферополі, коли один з пацієнтів голосно сказав: „я ненавиджу желтых, черных и хохлов“ і ніхто з його співрозмовників на це не зреагував. А інший росіянин сказав, що він ніколи не буде користуватися українською мовою.

Можливо, що хтось з кримчан запам’ятав одну з радіопередач у 2009 році, у якій один з слухачів сказав, що колись він любив українські пісні, а тепер він їх ненавидить, бо вночі весь ефірний час заповнений ними. Це робилося тому, що згідно з якимись розпорядженнями зверху у Криму половина ефірного часу мала відводитись українській мові.

Я не зустрічав росіян, які говорили би, що їхня Батьківщина — це Псковська, Вологодська, Пензенська чи інша земля. Зате чув,що далекі Курильські острови, Україна, Башкирія, Кавказ — це „исконно русские земли“. Думаю, чому навіть найбідніший росіянин з глибинки підтримував царів та більшовиків? Бо знав, що може у будь-який момент ступити своєю ногою на нові завойовані землі.

Живе і працює у Криму журналіст К., який задовго до анексії Росією Криму називав Україну Хохляндією, а українців хохлами або малоросами. Коли заходила розмова про депортацію кримських татар, то він не лише їх називав зрадниками, а і захищав тих росіян, яких, за його словами, насильно пересилили з центральної Росії в Крим. Різниця між цими переселенцями була в тому, що переселені кримські татари, чеченці, інгуші, калмики поверталися з боротьбою на рідні землі, а прийшлі росіяни, що заселили чужі їм оселі та землі, і не думали повертатися у свої рідні краї.

Росіяни стверджують, що українська мова лише діалект російської, а тому треба знати лише російську мову і тоді ніяких проблем не буде. Нам практично відмовляють в існуванні своєї мови, історії, культури.

Росія самознищує своє коріння, бо росіяни легко розстаються зі своїм задля хоча би хоч трохи кращого життя, ніж у своїй „пензенщині“.

В нинішній Росії зосереджені величезні природні багатства — нафта, газ, золото, ліс, прісна вода, але ці багатства не принесли того рівня життя, яке є у тих народів, що цих багатств не мають, для прикладу хоча би маленької Фінляндії. Бо порівняння рівня життя, освіти, створених сучасних технологій у Фінляндії і Росії далеко не на користь останньої. До речі,у Фінляндії є дві державні мови — фінська і шведська, хоча шведи складають лише одну десяту від чисельності фінів. Але на будь яку роботу, хоча би навіть двірником, не візьмуть фіна, якщо він досконало не володіє шведською і навпаки шведа, якщо він не володіє фінською.

Хіба би у нас були б якісь мовні проблеми між росіянами та українцями, якби у нас діяли подібні закони?

Сьогодні Путін демонструє патологічну ненависть до українських громадян, а його телебачення — до усього українського. Чому? Тому, що він наляканий тим величезним піднесенням народу проти злодійства, проти корупції, проти усього зла, що принесли з собою його ставленики — януковичі-азірови. Путінська політика щодо своїх сусідів нагадує ситуацію, коли мужчина ґвалтує дівчину, що його не хоче, лише для того, щоби ніхто інший не взяв би її заміж.

Сьогоднішніх росіян не тягне на свою рідну землю, бо вони її давно втратили. Зате у них є територія для проживання, що стала для них „иссконно-русской“.

У 1990 році я бачив передачу з Риги, у якій одна жінка плакала перед екраном, що її звільняють з роботи через незнання латиської мови. Коли московський кореспондент спитав її, скільки років вона живе в Ризі і почувши у відповідь двадцять років задав її питання „І ви за ці роки не могли вивчити їхньої мови?“ Відповіді на це питання не було.

Подібна розмова відбулася у 1995 році у Криму, коли жінка-геолог приїхала з Ташкенту шукати роботу в Україні, бо її звільнили з роботи через незнання узбецької мови, хоча вона народилася, дістала професійну освіту саме там. Коли її запитали чи не могла би вона повернутися на свою рідну землю-пензенщину, то відповіла, що там у неї нема ні рідних, ні близьких та і рідного села її батьків уже нема.

Хоча при необхідності будь яка людина досить швидко вчить іншу мову. Запам’ятався такий випадок у Польщі: на ринку в Перемишлі одна з продавщиць голосно і активно закликала нас купити її товар. Але з ледь помітної інтонації я догадався, що вона не полька. З подальшої розмови виявилось, що вона росіянка і приїхала до Польщі три місяці тому з Одеси. На запитання, чи знає вона українську мову ця жінка відповіла: „А зачем?“ Оця відповідь пояснює, чому українські росіяни не знають української мови.

Нинішня страшна війна в Донбасі, розв’язана Путіним проти України забрала життя з обох сторін більше десяти тисяч людей. І одною з причин цієї війни була і мовна політика Росії. Вся біда багатьох росіян у тому, що у них замість „Родины“ є територія для проживання і на цій території їм треба утриматись будь-якою ціною. Росіяни стали жертвою і царської Росії, більшовиків, і Путінського клану. Російський етноцентризм подібний до поведінки зозулі,що підкладає своє яйце в гнізда інших птиць,виштовхуючи існуючі там яйця за межі гнізда.

Нічого доброго це не принесло ні Росії, ні росіянам. Нинішня Росія не є уособленням новітніх технологій, не може бути привабливою для свого та інших етносів.

Пройде небагато часу і з тих мільйонів росіян, що живуть за межами Росії, частина повернеться на свою історичну Батьківщину, частина стане повноцінними громадянами інших держав, а ще частина буде себе відчувати чужинцями в інших державах. Доля цих людей буде трагічною.

Роман Яремійчук, інженер-нафтовик

Минуле нікуди не дівається.

З особистого щоденника

Роман Яремійчук – доктор технічних наук, професор, колишній радник Голови Правління ДАТ «Чорноморнафтагаз»

29 листопада 2013 року Янукович відмовився підписувати договір про асоціацію з ЄС. Слідом за цим почалося все те, що відбувається й дотепер. У мене збереглися багатоденні записи, в яких фіксувалися проблеми моєї роботи в «Чорноморнафтогазі», особисте життя та події, що розгорталися в цей час в Україні. Дещицю з цього пропоную вашій увазі.

27 листопада 2013 р.

Янукович, як колись, так і тепер, не збирається підписувати Угоду про Асоціацію з ЄС. Російська сторона в оточенні його прихвостнів перемогла. Росія притиснула їхній бізнес. А щоб пережити цей тиск в уряді Януковича-Азарова волі нема.

Кажуть, що сплеск молодіжного супротиву швидко спаде. Він дійсно не може бути тривалим. Але з цих десятків-сотень тисяч мітингувальників згуртується п’ять-шість відсотків, які будуть готові до боротьби. Зупинити їх буде дуже важко.

Що говоритиме Янукович у Вільнюсі? Напевно, буде ще раз повторювати свій блеф про необхідність півтори сотні мільярдів доларів для країни, говоритиме про те, що він не може порушувати закони, Конституцію, що не має права помилувати Юлю Тимошенко (його останній козир). Дуже тяжко дивитися виступи Олійника,Чечетова, Шуфрича у Верховні Раді. Думається, кого ви обдурюєте і для чого це робите? Ваша риторика — ми хочемо в ЄС, а Європа задля однієї людини Ю. Тимошенко нехтує бажаннями 45-ти мільйонного народу. А те, що вони не хочуть випустити з тюрми незаконно засуджену людину, створюючи бар’єрна шляху до асоціації з ЄС, — все ніби правильно і законно.

28 листопада 2013 р.

Вчора слухав інтерв’ю з Януковичем. Це суцільна маячня. При його владі Україна ніколи не стане асоційованим членом ЄС. Наша економіка буде зруйнована вщент. За рахунок корупції та відкатів оточення Януковича в рази збагатиться. Дороги стануть ще більш занедбаними, наша залежність від Росії та її капіталу стане безповоротною. Освіта стане ще гіршою. Люд буде вимирати. Молодь буде виїжджати «світ за очі». Старші люди залишаться без прихисту. Каральна система розгорне тотальний контроль за людьми та буде знищувати тих, хто не стане коритися. Юлію Тимошенко не випустять з в’язниці, зможуть тримати її там до смерті. Жодні вмовляння керівників європейських держав не допоможуть. А тим часом Медведчук з комуністами розгорнуть тотальну агітацію задля вступу до Митного союзу. І регіонали до цього приєднаються.

Стане можливим супротив режиму Януковича. Але країни ЄС не прийдуть нам на допомогу, бо їм самим сутужно. У них проблеми з Іраном, Сирією, Ліваном, ісламістами, Афганістаном, Центрально-Африканською Республікою. Кругом жевріє або палає вогонь. А тим часом Росія буде купляти фінансові клани, банкрутувати банки, шантажувати газом. І, врешті-решт, щоби «спасти младших братьев во Христе от буржуазных националистов и фашистов» введе свої війська на територію України. Такі мої сумні передбачення.

Так і хочеться крикнути:  «Люди! Де ви? Ау….» Люди є. Це видно з сотень тисяч людей на вулицях Києва та інших міст України. Люди є, але усім треба щоденно «кусать» самим, годувати і одягати дітей. Жертвувати чимось задля великої мрії, ідеї важко.

Сьогодні і завтра доведеться лише спостерігати за мітингами та засіданнями керівників країн ЄС. Янукович прилетить до Вільнюса і ганебно повернеться звідти. Він говоритиме нам, що хотів іти до Європи, але європейські країни не простягнули руки, бо їм байдужа доля України. Говорять, в Україні криза. Хіба цієї кризи в інших країнах нема? В європейських країнах дороги добрі, а у нас вони зруйновані до краю, бо розкрадають усе.

Так, «Бойко і Ко» накупили бурові установки за подвійну вартість. Сотні бюджетних мільйонів доларів розпилилися від нижнього до верхнього ешелонів влади. Все, що робиться нині в Україні, спрямоване на її знищення, на розкрадання усього, що тільки можливо, привласнення новоявленими магнатами. А тепер «Чорноморнафтогаз» в боргах як в шовках, справа йде до банкрутства.

Сьогодні у Вільнюсі починається зустріч головних урядовців Європейського Союзу. Стосовно України все вперлося в декілька законів — про вибори, прокуратуру, звільнення з в’язниці або про виїзд за кордон з метою лікування Юлії Тимошенко. Регіонали вперлися проти прийняття цих законів. Особливо, щодо Юлії Тимошенко. Все впиралося в очікування рішучого слова Януковича. Він та його клеврети твердили, що звільнити цю «шахрайку» неможливо, бо вона нанесла Україні шкоду на сотні мільйонів доларів, потім заговорили про мільярди, а ще пізніше відкрили судові провадження стосовно коштів Кіотського протоколу, стосовно закупівлі автомобілів для районних лікарень. Також йшла мова  про її причетність до вбивства Щербаня. Головна мета — хоч за щось зачепитися, щоб засудити її до довічного ув’язнення. Одні люди знають, що це неправда, проте, інші говорять: «Так їй і треба, бо вона злодійка».

В цьому полягає страх Януковича перед можливим своїм покаранням. Але це все може зійти йому з рук, бо за його плечима буде стояти «матушка Россия», яка не дасть знищити своїх васалів — людей, які перейшли на їхній бік.

Сьогодні або завтра можуть відбутися великі мітинги у Києві та у західній частині Україні, але Янукович твердо вирішив, що йому «начхать». Путін припер його до стінки, перелічивши, можливо, усе вкрадене ним і його кланом, показав, що його може чекати  значно гірша доля,  ніж доля Юлії Тимошенко. А так він буде жити, керуючи хоча би у ролі губернатора України, і буде йому дозволено красти і красти.

День сумний. Вільнюс відкинув Януковича. Геннадій Москаль влучно висловився — «плили, плили, а на березі всралися». Нащо було дурити усіх нас, залишаючи надію на підписання Угоди про Асоціацію з ЄС? Навіщо було їздити Януковичу до Лондона, у Варшаву, Берлін, Вільнюс, Нью Йорк? Правда, з публічних виступів Азарова і Кожари у 2012—2013 р. було зрозуміло, що з цього нічого не вийде, але багатьом хотілося вірити в краще. Я був переконаний в тому, що Янукович не підпише Угоду, бо вона б перекривала Україні дорогу до Митного союзу з Росією. Для усіх «русскоговорящих» основним є — «снова к своимбратьям». В голови людей втовкмачується, що Росія, Білорусь та Україна — одне ціле, яке штучно розірвали. А хто говорить про те, що нас штучно з`єднали?

Знову сьогодні по телебаченню показують Семиноженка, Погребинського — цих, гидких до краю підлабузників, ненависників усього українського. Уявити, що подібні їм люди роблять погоду в Ізраїлі неможливо навіть у поганому сні. Видно наскільки українська держава, наша мова і звичаї чужі їм. Ці люди не можуть не бачити руйнації держави, занепаду освіти, безпорадності лікарів, вмираючих хворих, швидко зникаючих старших людей.

Молодь вийшла на вулиці. Можливо, їй доведеться братися за зброю, бо цю владу без неї не скинути, так як вона оточена беркутівцями, озброєними «тітушками», міліцією, прокурорами та суддями. Тими суддями, що за вбивства людей на дорогах дають умовний термін, а через рік шляхом помилування випускають на волю. А що говорити про корупцію, цю страшну систему злодійства, що піднімається знизу вверх і, мов ракові пухлини, знищує державний організм?

29 листопада 2013 р.

Великі сподівання так і не здійснились. Янукович зі своєю зграєю «грали варята», як говорять на Галичині. Нависла над нами якась кара Божа. Москалі ніяк не змиряться з тим, що ми — окремий народ, що ми — не «рускіє» і що ми — не «хохли», як нас називають «восточные братья». Нинішня влада буде проклята нашим народом «во векивеков». Уряд Азарова, якщо можна назвати його урядом, — суцільні злочинці перед нашим народом. Це зграя злодіїв, які навіть гадки не мають про народ, яким, буцімто, керують. Головним для них є ніщо інше як особисте збагачення.

2 грудня 2013 р.

Цілий день і ніч у мене був увімкнутий телевізор. На мітинг в столиці вийшло за різноманітними оцінками 250—500—700 тисяч людей. Виступ людей перетворюється у спротив владі. Захоплені приміщення КМДА, будинок профспілок, була спроба штурму Адміністрації Президента. Керівникам опозиції важко стримувати спроби застосування силових методів повалення влади. З партії регіонів вийшло чотири депутати. З`явилися провокатори «тітушки» та хлопці Корчинського.

Тим часом влада мовчить. Напевно, вони усвідомлюють, що немає простих рішень. Жорстоке побиття в ніч з п’ятниці на суботу мирних демонстрантів на Майдані перейшло межу «до» і «після». Не лише в західних областях а і в Дніпропетровську, Харкові, Одесі, Донецьку, Чернігові, Сумах, Сімферополі, Полтаві виходять люди на демонстрації. Скрізь лунають заклики «Банду — геть!», «Слава Україні! Героям Слава!». Революція. Що далі? Можливе оголошення воєнного стану, введення російських військ в Україну, громадянська війна, сепарація України на дві-три частини. Без іноземного впливу це вже не спинити.

3 грудня 2013 р.

Як витримують люди, які стоять на столичному Майдані, витримують холод і мороз? Якесь безнадійне відчуття. А що далі? Саме цього лідери опозиції не знають. Януковича і Азарова необхідно відправити у відставку, але це не виходить. Тоді лишається бунт, який може спровокувати кровопролиття.

Україна показала світові, що ми — не «хохли», не кріпаки, не «послушне подданые». Бандитська влада ще не збагнула цього, колись їй прийде кінець, і судитимуть її будуть не «Киреевы», як судили Юлію Тимошенко, а судитиме народний трибунал, і не врятують їх награбовані мільярди, які вони вже вивезли та вивозять з України. Будуть судити за руйнування України, за знищення освіти, за дії Табачника, будуть засуджені «сраколизи», які крутяться навколо нього. Будуть судити і Юрія Бойка — відвертого москвофіла, для якого нема нічого рідного в Україні. Виженуть геть і Азарова.

На Майдані цієї ночі було приблизно п’ять тисяч людей.

Вдень Верховна Рада не проголосувала за відставку уряду Азарова. Сам Азаров пішов із зали з високо піднятою головою і закопиленою губою, він не здався. А Янукович полетів у Китай за грошима для «меліорації Криму та півдня України». Згодом відбудеться головне запроданство України Путінській Росії. Європа нічого не може вдіяти. Наші бандити, шулери і злочинці святкуватимуть чергову перемогу.

Щойно я розмовляв з двірничкою у нашому подвір`ї. «Сталіна нам треба»,— мовила вона. Ці слова я чув від багатьох інших. Це означає, що частина з них готова до розстрілу людей. Коли я говорю їм, що без Сталіна при демократичному правлінні у Польщі, Чехії, Угорщині та і в інших країнах існує нормальне життя, то мені відповідають — ми, мовляв, інакші люди. Це неправда. Ми, так як і вони, прагнемо до того, щоб не крали, не брехали, щоби знали, як реформувати країну. Треба лише крок за кроком впроваджувати у нас те, що є у них. Омелян Мартин, мій знайомий-земляк, який є прокурором у Сімферополі, говорив мені, що при владі в Україні знаходиться злочинне угрупування. І, як говорив з іншого приводу композитор Людкевич, «нема на це ради».

Як жити людям, маючим маленькі статки, коли нема що дати дітям їсти, нема для них теплого одягу, коли у хаті зимно, бо нема чим обігрівати житло?

Що чекатиме Україну у найближчі дні та місяці? Хаос? Розчарування багатьох людей? Люди не зможуть простити зрадництво своїх інтересів Януковичем і здачу нас Путінській Росії.

4 грудня 2013 р.

Азаров вистояв — у відставку його не відправили. Партії регіонів були висунуті страшні звинувачення від Кличка, Яценюка і Тягнибока. Люди ці слова чули. Слухали  і прибічники влади. Якщо Україну приєднають до Митного Союзу, то вона розколеться і може початися справжня громадянська війна, але ще страшніше знову увійти до складу Російської імперії. Це тривало б довго і безкінечно.

Янукович у Китаї вижебрує гроші (а швидше за все продає Україну). Ніхто не в змозі спрогнозувати майбутнє найближчих днів. Через відсутність чіткої програми розвитку України по телебаченню поширюється критика лідерів опозиції. Може, і так, але ж яке навантаження падає на їхні плечі.

Що коїться з Юлією Тимошенко у тюремній лікарні в Харкові?Вона замовкла. Доступу до неї немає. Можливо, влада чекає її смерті, щоб не довелось її звільняти для лікування у Німеччині?Сьогодні приїжджає велика делегація країн ЄС з метою розібратися з тим, що зараз відбувається в нашій країні і що можна зробити у цій ситуації.

Як спинити ескалацію ненависті та страху? Що готує нам влада? Вона мусить іти на дуже жорстокі заходи або на організацію протистояння людей зі сходу з людьми з центру та заходу, або піти на якісь поступки.

Тут, у Сімферополі, я чую, що треба стріляти. У кого? У людей, котрі на Майдані, у тих, хто проти Януковича? Коли я говорю, що на нас мчить кур’єрський потяг занепаду освіти, науки, охорони здоров`я, якості доріг, всієї економіки; коли говорю, що у нас немає сучасних технологій, то мені відповідають,що винні у цьому Кравчук, Єльцин, Шушкевич, ще називають прізвища інших,  яких треба розстріляти. Коли говорю, що в Європі ні в кого не стріляють, а їхня економіка розвивається — мені мовчать у відповідь. Адже реально жити без розстрілів,  без знищення людей, проте, цих людей так не влаштовує, їм подавай Сталіна. Ситуацією, в якій ми опинились,  може скористатися Путін, бо Україна тоді впаде прямо під ноги Росії. Щось мусить статися. Цей Азаров не міг не знати чим скінчиться їхня авантюра щодо псевдоасоціації з ЄС. Я відчував, що ніякого підписання договору про асоціацію не буде, бо нащо було так підло відмовляти у звільненні Юлії Тимошенко, хоч цього  і вимагали усі керівники держав ЄС та Президент США. Не думаю, що ці керівники стали б на захист злочинця. Всі знають про розгул корупції, так само як і про справжню ціну реформ Азарова, заснованих на блюзнірстві,шахрайстві та злодійстві.

5 грудня 2013 р.

Пшонка запланував покарання організаторам Майдану. Почалися перші арешти та суди. Лідери опозиції переоцінили свої можливості щодо відставки уряду Азарова, бо сил у Верховні Раді у них замало. Партія регіонів тримається щільно, над ними їхній вождь Янукович, є сила, може знищити кожного з них за непокору.

Думаю, нічого доброго нас у 2014 році не чекає. Буде інфляція, затримка виплати пенсій та зарплат, при владі залишаться Янукович і Азаров. Буде дискредитація лідерів опозиції. Почнуть насильно виводити з голодування Юлію Тимошенко. Будуть все робити задля того, щоб Україна стала частиною «Великой Российской Империи». Почнуться надпотужні кроки з деукраїнізації України.

6 грудня 2013 р.

Я сподівався, що повстала з неволі Україна і стане нормальною Європейською державою, але нині вона само знищується, опускається до найгіршого стану. Найбільше зло — це корупція, це непрофесійне керівництво, це відсутність патріотизму.

9 грудня 2013 р.

Київ мітингує і справа дійшла до найактивніших дій. Навколо будинку уряду і Верховної Ради поставлені барикади. Був знесений пам’ятник Леніну. Тисячі людей радіють цьому, але знесення пам’ятника ще нічого не змінює. Оговтається влада та почнуться масові репресії спрямовані навіть не на тих, хто скидав цей пам’ятник, а на тих, хто збирав уламки пам’ятника цього тирана. Людям, які щиро раділи руйнації пам’ятника, ця може обернутись великою трагедією, це може ще більше об’єднати «стойких ленинцев» з стійкішими виконавцями волі Януковича з партії регіоналів. Хоча саме руйнування пам’ятника Леніну дуже налякало партію влади.

Сьогодні в уряді можуть бути прийняті радикальні заходи або будуть гучні заяви. Генеральний прокурор Пшонка вже пообіцяв кару для людей Майдану. Вже заявлено про арешт людей, які збирали залишки пам’ятника Леніну. М. С. Тимофіїв — видатний російський вчений, колись мені говорив, що Ленін був одним з найстрашніших тиранів світу. Я читав у п’ятдесятитомному зібранні творів Леніна його резолюції — «расстрелять, расстрелять и чем больше, тем лучше». Вся система диктатури пролетаріату була заснована на масовому знищенні людей.

По обіді у Києві визріває бійня. Станції Хрещатик і Майдан Незалежності оточені внутрішніми військами. З КМДА та будинку профспілок вивели людей. Чекають якогось наказу, швидше всього надвечір, бо усі страшні речі робляться не вдень, а вночі бо так легше приховати побиття людей, каліцтво, кров.

На телебаченні з погрозами виступає Чечетов. Йому вже губити нічого, він один з руйнівників України. Голосно і крикливо шумить з екрану Шуфрич. З усіх каналів телебачення чути виступи Азарова,міністрів уряду, де вони говорять про велику роботу їхнього уряду. Кричать про те, що вони зробили багато доброго, а опозиція, коли була при владі, нічого зробити не змогла. Проте, ніхто не говорить про наше технічне відставання, про надвисоку енерговитратність. Не говорять про занепад освіти, жебрацький стан учителів, лікарів, не говорять про корупцію та її коріння, не чути серйозної критики на адресу міліції, автоінспекції. Ніхто не пропонує, як це зробив у Грузії Саакашвілі, зміни до діяльності суддів, прокуратури.

А кому у Європі потрібна загрузла у злодійському багні Україна?

10 грудня 2013 р.

Сьогодні Кравчук, Кучма і Ющенко вмовляли Януковича зробити хоч щось. Про що вони домовилися — невідомо. Обіцяють показати цю зустріч пізніше.

Зустріч ні до чого не привела. Янукович вже в страху прийняв рішення рятувати не все, що йому хочеться, а, як мінімум, частину своїх статків — статків сім’ї. Сьогодні — завтра можна очікувати найгіршого — людської крові, крові дітей і молодих батьків.

11 грудня 2013 р.

Сьогодні в маршрутці хтось голосно сказав: «Янукович, подібно до Кирпи і Кравченко,покінчив життя самогубством». Ніхто з пасажирів не зреагував на ці слова. Мабуть, це провокація.

На майдані всю ніч правлять службу Божу священики, співають гімн України, лунають заклики не провокувати сутичок з беркутом та міліцією. Тим часом йде захоплення будинку профспілок.

Вчора чотири Президенти обговорювали можливості примирення. Вночі я не вмикав телевізор, була надія на це примирення. Ранком о 6-тій годині мені подзвонила Рома(моя дружина)і повідомила про зачистку Майдану. Транслювали таку картину  - люди моляться разом з священиками, а з Майдану вивозять розібрані барикади та палатки. Напевно сьогодні будуть ще якісь заяви Януковича або його силовиків. Це варіант Путіна — зберегти владу Януковича на наступні роки.

Сьогодні мав розмову з Анатолієм Хачіяном. Він відверто зізнався у своїй зневазі до українців, яких,за його словами, підкоряли росіяни, мадяри, поляки,румуни. І навіть слово «незалежність», за його словами, походить від слова лежати. Я відповів йому тим, що наша «незалежність» означає «нельзя лежать», треба вставати і боротися. «Не счесть им числа» тих, хто ненавидить українців, але хоче жити на нашій землі та ще й правити нами.

Що відбувається в цей час у Києві (16.30)? Що буде, якщо піде стіною «брат на брата»?

Настрій дуже пригнічений. Сьогодні по телебаченню передали про зникнення 11 студентів з Майдану. Їх могли вбити та закопати у землю. Молоді хлопці стають повстанцями, але у них нема ні досвіду, ні коштів та зброї.

Цікаво, чим може допомогти Україні США та ЄС? Путін вчепився в горло України і буде душити до кінця.

Що робитиме влада у найближчі години? На вулицях Сімферополя щезли усмішки з облич людей. Всі обличчя зосереджені, похмурі. Що зараз діється на Майдані у Києві? Чим це все скінчиться? Чи зуміє Янукович подавити спротив народу? Чи прийде йому на допомогу Путін? На це останнє запитання сам собі відповідаю — прийде. Напевно проллється кров наших людей. Це трагедія України чи крок до заміни влади?   

У випадку якщо Януковичу все це зійде з рук, то в Україні запанує режим типу Путіна — Лукашенка. І буде він Президентом(або його діти)до «скончания века». Народ побачив, що король голий. Люди побачили злочинців, бандитів,злодіїв у краватках та у вишуканому вбранні. Це все — наша влада. Але ж їй таки вдалося розділити Україну на дві частини — 50 відсотків за Януковича(бо він любить Росію), 50 відсотків — проти(бо він зірвав підписання угоди про асоціацію з ЄС).

Цікаво чи західні країни, США та Канада заблокують кошти та маєтності нашої влади? Чи влада зуміє найти щілину,щоб зберегти награбоване у народу?

Пихатий,вгодований,самовпевнений Янукович, очевидно, з розмови з пані Ештон, з іншими представниками Євросоюзу усвідомлює свій неминучий кінець, як президента. А російський президент не зупиниться ні перед чим, щоби поставити Україну на коліна та приєднати її до «Великой священной Руси». За Путіним: «нет никакого украинского языка, нет украинского народа, украинский язык — это диалект русского, украинцы — «хохлы», а страна — «Малороссия».

12 грудня 2013 р.

У Сімферополі 13 градусів морозу. Холодно. Цікаво, як люди провели цю морозну ніч на Майдані у Києві? Очікуючи нальоту «беркутівців», це важко уявити. Банда Януковича-Азірова не випустить добровільно владу з рук. Зрозуміло, що вони гралися в гру про вступ України в Асоціацію з ЄС, а насправді розігрували російську карту. Вони  дійсно є «наперсточниками». Вчора було соромно слухати «спіч» Азарова, як він, бідний, калічить написаний йому текст українською мовою. Мені він нагадує «штубака». Як можна було такій людині довірити керувати урядом великої держави? Слухаючи промови багатьох лідерів західних країн, журналістів українською мовою, думаю, що їм значно важче вивчити нашу мову. Але ж вони говорять і досить непогано. Невже в Україні нема людей, які поєднують в собі розум та інтелект? А «господін Азіров» ганьбить нас на увесь світ.

13 грудня 2013 р.

Тисячі людей привозять до столиці на підтримку Януковича. Вони з Донбасу, з Криму, з Харкова. З іншого боку, їдуть тисячі людей з заходу України. У  неділю на вулицю можуть вийти сотні тисяч киян. Чи не перетвориться це у криваву бійню між сходом та заходом? До Києва їдуть «беркутівці», звідусюди звозять міліцію. Їх хочуть кинути для «усмирения бунтарей». Чим це все закінчиться? Західна Європа, США, Канада застерігають Януковича від скоєння зла. Але, я думаю, що він вже не приймає ухвали, усім цим керує його промосковське оточення.

16 грудня 2013 р.

Урядова делегація їде з візитом до Москви з метою підписання нових домовленостей Путіна з Януковичем. Вони ведуть Україну до Митного союзу. На нас чекає страшна доля, бо звільнитися від Росії можна буде лише громадянською війною або поділом України на дві-три частини. Думаю тільки про зраду Януковича-Азарова. Вони рятують свої шкури і довго нашому народові доведеться вибиратися з путінських пут.

Вчорашні і позавчорашні дні були дуже тривожними для всіх нас.  Коли і чим закінчиться протистояння  Майдану зурядом? А мусить чимось закінчитись. Є два варіанти: перший — силовий, коли вступить в силу домовленість Києва та Москви і коли за вказівкою Путіна будуть введені в Україну війська «братнього народу» , який прийде на допомогу «хохлам». Другий — це заміна уряду Азарова на технократичний уряд. Перший варіант дає змогу Януковичу бути президентом України, а вірніше — її губернатором, доки це влаштовуватиме Путіна. Другий — це рішучий злам корупційної системи. При цьому варіанті з’являться власні кошти і гроші з зарубіжних банків. Це міг би бути шанс для створення нормальної державної системи.

Серед людей поширюються розмови: «А хто очолить цей Уряд?»

Кличко — ні, бо його голова багато раз бита, бо його жінка німкеня, а його гроші працюють на Німеччину. Все це брехлива пропаганда, бо насправді дружина Кличка українка або росіянка, він нажив свої статки особистим талантом та важкою працею.

Тягнибок — також ні, бо він фашист, націоналіст і взагалі погана людина. Яценюк — ні, бо він  не достатньо серйозний, хоча досвідчена  людина, поліглот, дипломат і економіст.

З них трьох, на мою думку, він міг би бути хоч Президентом, хоч Прем’єр-міністром. Хоча йому закидають «єврейське коріння». Я читав книгу про видатних євреїв України, в якій Яценюка причислили до євреїв. Перед виборами до Верховної Ради цю книгу з величезним тиражем направили у всі села та міста України і роздавали її безкоштовно, як нині роздають безкоштовно газету «Вести». Це все справа рук «медведчуківців», тобто тих, що «крутять колеса», брешуть, кидають у натовп неправдиву інформацію.

Можливо, зараз лише Церква (об’єднана) може висунути особистість для керівництва державою.

18 грудня 2013 р.

Ніщо «за так» не робиться — це щодо вчорашніх домовленостей з Путіним. Чим закінчиться Майдан? Невже люди змиряться, когось це влаштує, хтось подумає про те, що Янукович-Азаров мали рацію.

19 грудня 2013 р.

Цієї ночі засинав, слухаючи передачі п’ятого каналу. Все, про що там говорилося, є правдою. Для Азарова це не зрада, а «выполнение свого долга перед Родиной — великой Россией». Він, як Табачник, Бойко та інші не вважають Україну своєю вітчизною. А западенці — це вуйки. Може, колись їх за це Бог покарає.

Відбулася зрада України кланом Януковича-Азарова.

Три тижні не вів жодних записів  у зв''язку з перебуванням у лікарні.

16 січня 2014 р.

Сьогодні в Україні патова ситуація — опозиція і Майдан не мають жодного впливу на владу. Влада, суди зроблять все, що накажуть. Міліція буде робити так само. За нею або перед нею іде СБУ, прокурори, слідчі і ніхто з них не може бути хоча б частково чесним.

Зрушити клан Януковича буде дуже важко, бо за ним  стоїть могутній Путін. Європі і США може і хотілося приструнити Януковича, але вони не знають яким чином зробити це і що з цього може вийти.

17 січня 2014 р.

Вчора Україна перетворилася в КНДР — заборони, кара, суд, штрафи, в’язниці. Очевидно, що і бюджет складено з урахуванням усього цього. Чого очікувати? Ніхто з влади не стане зупинятися перед державним терором. Позавчора ще була надія на краще майбутнє України. Зараз лише чудо може виправити становище. Вчора з Сімферополя на Київ пішов поїзд з озброєними беркутівцями, яким буде доручено розгін демонстрантів, каліцтво і вбивство. А Чечетов зловтішно заявив — «мы их развели как котят».

Що станеться далі? Початок підпільної організації супротиву, військова допомога з боку Путіна, підписання угоди про Митний та Євразійський союзи.

Камінь на душі. Тим часом намагаюсь додзвонитись до Гончара, спроби закінчуються невдало.

20 січня 2014 р.

До нового року одна з прибиральниць сказала, що «Сталіна на них треба», а сьогодні при вході на роботу я почув розмову одного з охоронців: «бульдозерів на них треба, їх треба знищити в пень». «Вони» — це протестувальники. Влада думала і, напевно, продовжує думати, що цей протест буде задушено. Можливо, тимчасово їм це вдасться, але не назавжди. Крісла під владою вже хитаються. Межа перейдена. Кров не зупинити. Вчорашній похід до Верховної Ради і початок бійок з беркутівцями був потрібен не протестувальникам, а владі, щоб раз і назавжди поставити крапку на будь яких протестах. Тепер ця хвиля протесту може поширитися в усіх регіонах. Якщо вдасться залучити хоча б один відсоток молоді до збройного протесту, то це стане початком громадянської війни, у якій не буде переможців, а будуть вбиті та скалічені люди. Доля «Верховного головнокомандувача» дійсно може стати подібною до долі Чаушеску. Вчора Президент звільнив головнокомандувача сухопутних військ. Чи не тому, що той не дав згоди пустити війська на придушення Майдану?

Що буде через декілька годин? Кажуть — переможців не судять. Але ж судять, та ще й як, і як не при житті, то після нього. Навіщо було приймати закони за вказівкою президента? Закони, які перетворюють нас в неоБілорусь? За кожне невдале слово чи за протест на нас може чекати в’язниця. Вчені, по своїй суті, завжди знаходяться в опозиції до влади, бо багато знають, вміють аналізувати, тяжко переживають несправедливість та глупоту влади.

20-го січня після обіду.Закрутилася завірюха навколо Майдану. Йде рукопашний бій, є біля двохсот поранених. Це вже повстання. Чим воно скінчиться-ніхто не скаже. Уже пролита кров і її зупинити буде важко. Чому треба було йти на штурм будівлі Верховної Ради? — Не знаю. Починати бійку можна лише тоді, коли є надія на перемогу. А якою може бути перемога у беззбройних людей проти озброєних беркутівців? Бути «Матросовими», кидаючись на кулеметну зброю,  немає сенсу, хіба лише стати запальничкою для великого вогню. А велике полум’я ще не готове палати на всю Україну. Влада спочатку проштовхнула у Верховну Раду зловісні закони, що дають їм право карати людей, судити, штрафувати, запихати у в'язниці. Скоро стане відомо принесе їм перемогу їхній проект. Щойно подзвонив Степану Пушику, і він сказав, що вже розпочались переговори, які ведуть з протестувальниками Клюєв, Пшонка та ще хтось.

21 січня 2014 р.

Тривожно і страшно. Відчуття великої небезпеки. У Києві йдуть сутички, є поранені та покалічені люди. Янукович не піде на жодні поступки, поки за його плечима велика озброєна сила. А європейські країни і США не наважаться на рішучі кроки стосовно представників влади. Складається враження, що  вони викинули нас, як непотріб.

22 січня 2014р.

День Злуки. Цей день почався кривавими втратами. Вночі Азаров давав інтерв’ю російському телебаченню, в якому зауважив, що влада застосує силовий варіант, якщо не буде «мирної» розв’язки. Це вже розпочалось. З одного боку стоять грабіжники, з іншого ті, які не хочуть, щоб їх грабували. А є ще велика частина тих, які не хочуть бути на чиємусь боці, бо вони звикли бути бідними або яким втовкмачили в голову, що «західняки», «бандерівці», «націоналісти» хочуть їх поневолити. Ця частина є небезпечною для України. Головне для них бути разом з «Великой и неделимой». У Києві пішла коса на камінь, іскри вже розпалили багаття. Мені страшно за, поки що беззбройних людей, які готові віддати своє  життя задля повалення нинішньої влади. На разі в уряді немає жодної людини, яка б викликала до себе повагу. Олійники, єфремови, чечетови та решта ПР-тійців — це гидотне сміття, позбутися якого буде дуже тяжко. Ці люди готові вбивати людей і робити все, щоб не втратити владу, бо втрата влади — це наступна відповідальність за вчинені ними злочини.

Янукович зробив ставку на «яструбів». На це його підштовхнула заява керівників східних регіонів та Криму, що прямо призвала його розігнати «Майдан». А потім посадити до в'язниці лідерів опозиції і сотні та тисячі людей, які не в змозі змиритись з всеукраїнським злом, яке уособлює собою Янукович-Азаров та їхня кліка.

25 січня 2014 р.

У Києві кипить повстання. На вулицях молодь, яка має вищу освіту, та ті, що встигли побачити, як живуть люди у світі. Ті, яким обридло жити в корумповано-злочинній ситуації і які хочуть нормального життя. Так все швидко змінилося — Азаров оголосив про зупинення на шляху до асоціації з ЄС, потім в знак протесту вийшло на Майдан багато студентів, молоді, потім стався нічний розгін Майдану і всю жорстокість цього розгону показали по телебаченню. Очевидно, що команду на розгін давав сам Янукович, зваливши відповідальність на Попова та ще двох можновладців. Мовчання Президента впродовж наступних п’яти днів означало, що нічого екстраординарного не сталося. А далі пішло і пішло. На одному боці стоять беркутівці, на іншому люди на Майдані.

27 січня 2014 р.

Не знаю що чекає на нас сьогодні, але в найближчі дні може початися кривава бійня з загибеллю сотень, а то й тисяч людей. Це вже нова трагічна сторінка історії, яку ніхто не очікував. Напевно, сьогодні або завтра буде введено військовий стан. Влада догралася з народом. Корупція, насилля силовиків і податківців, повне знищення хоч якоїсь свободи-це диктатура. А для чого це все? Чому в Європі, в тій же Польщі йдуть важливі зміни без диктатури, а у нас без неї ніби-то нічого досягнути не можливо. Вся біда полягає в тому, що керують Україною не люди,для яких наше життя щось вартує,а ті,для яких ми є джерелом збагачення.

Можливо, ми хочемо скинути на когось свою провину за байдужість,за «моя хата з краю»,за «три гетьмани» чи ще за щось. Можливо, наша лінь є провиною.

Чи візьме верх розум?

Жахливу розправу над людьми здійснили в Черкасах — ще більш страшну, ніж у ніч з 29 на 30 листопада у Києві. Там уже не жаліли нікого.

28 січня 2014 р.

Цієї ночі я майже не спав. Дивився телевізор, чекав новин з перемовин Януковича з лідерами опозиції. Початком примирення чи терором — чим закінчиться сьогоднішній день? Вчорашні перемовини знайшли певну спробу знайти порозуміння, але невідомо як вчинить клан Януковича (Єфремов, Чечетов, Лук’янов, Царьов, Левченко, Ківалов, Колісниченко, Олійник) на сьогоднішній сесії Верховної Ради. Верховна Рада або відмінить, прийняті перед тим закони або відкриє дорогу до терору. Україна кипить. Кипить в основному молодь, віком від 20—35років, яка не хоче миритися з кланом Януковича. Мерзотно виглядають Азаров, а ще пані Анна Герман. Вчора ввечері  я слухав передачу «Діалог», де пані Герман та Скорик надривалися у захисті Януковича і партії регіонів.

Сьогодні може закипіти Крим. О 12 годині збираються на мітинг кримські татари. З ранку на вулицях повно автоінспекторів,які попереджують водіїв не їхати в центр міста.

Добкін і Кернес в Харкові лякають людей розправою над мітингувальниками, погрозливо демонструють свою зневагу до України і українців. А потім питають звідки береться антисемітизм?

До Президента звертаються настоятелі церков України з проханням, вимогою почати перемови. До цього долучаються і три попередні Президенти. Звертається до Президента від інтелігенції організація «Перше грудня». Мовчать лише ректори університетів та Президія Національної Академії наук.

Сьогодні 28 грудня збирається Верховна Рада, щоб відмінити паскудні закони Колісниченко-Олійника.

Люди побачили нечувані маєтки Януковича, Пшонки, Азарова, Медведчука. Звідки вони взялися у цих людей?

Повстанці, як правило, не бідні люди, не люмпен. Це люди, які не хочуть бути бідними. На майданах не побачиш людей без освіти.

На майданах вже офіційно загинуло шість людей, багато пропало, серед них і керівник Автомайдану Булатов. А тисячі вже сидять по в’язницях або чекають рішення судів стосовно їхнього  покарання.

29 січня 2014 р.

Тривожний і кривавий січень увійде в історію України як вибух протесту проти лицемірства,дворушництва влади Януковича, що привела до виходу людей,в основному молоді,на Майдан Незалежності у Києві,побиття цих людей беркутівцями, безжальне побиття з однією метою — розігнати Майдан, налякати людей, показати, що влада може робити з нами що завгодно. А далі було довготривале мовчання Януковича, бо нібито він був на полюванні. Лякають людей Пшонка та міністр внутрішніх справ. А далі наступає відверта брехня Януковича перед страшними подіями 10 грудня,арешти людей,спроба ще раз розігнати Майдан. Опозиція скликає щотижневі віче у Києві, на які виходять сотні тисяч людей (близько мільйона) з закликом до супротиву. Влада мовчить. Янукович робить вигляд ніби нічого не відбувається. Супротив поширюється на Львів, Івано-Франківськ, Луцьк, Тернопіль а далі до Рівного, Хмельницького, Вінниці. На ці мітинги збирається тисячі людей. Після Різдва починаються захоплення обласних адміністрацій,обласних рад, формуються з порушенням Конституції Народні Ради, виганяють (або самі тікають) керівники адміністрацій. Верховна Рада приймає диктаторські закони для покарання людей та переходу до диктатури Президента. Верховна Рада йде у відпустку. Супротив поширюється на сході України — Полтаву, Черкаси, Суми, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Харків. Влада цього не чекала.

По телебаченню людям з провідних телеканалів говорять,що це все видумки галичан, вуйків (Добкін і Кернес). Верховної Рада Криму звертається до Президента з проханням навести в Україні лад, ввести надзвичайний стан.

Але супротив з вибухом ненависті поширюється повсюди.

Країни ЄС поволі починають усвідомлювати, що цей вибух — повстання, яке є дуже небезпечним для усього світу. Азаров пішов у відставку. Своїми діями, заявами, виступами він лише більше підігрівав багаття повстання. Воно не є локальним, «вуйківським» (за Добкіним), а стає загальноукраїнським. Саме тому Янукович змушений був піти на відміну законів, що вели до диктатури. Він вважав, що його влада буде вічною і не міг собі уявити, що так багато людей повстане проти його режиму. Людям не так важливо хто стоїть біля керма,як важливо,щоб був закон один для всіх,а не закон для можновладців один, а для плебсу інший. Суди над Луценко і Тимошенко були політичною розправою над своїми супротивниками. Здавалося — така сильна влада, всі «донецькі», всі «вірнопіддані». Ну і що? Може настати час, коли вони, мов щурі, будуть покидати «корабель».

Кажуть люди, що з аеропорту біля Севастополя масово вилітають родини багатіїв через те, що бояться розправи над собою-революційної чи судової. Але тікати можуть лише люди, у яких є гроші, і є права на проживання в інших країнах. У цих людей нема Батьківщини. Вони були такими собі «гражданами, проживающими не «в», а «на» Украине».

Кравчук в своїй промові у Верховні Раді сьогодні казав,що громадянська війна в Україні вже почалася і активно розгорається. Сказав, що має оговтатися провладна більшість, бо нагнути опозицію їм не вдасться. Але зауважив,що треба і владі, і опозиції йти на певні поступки. Але як іти, коли влада забрехалася-говорить одне, а робить інше і це раз за разом. Говорить, що ніякого розгону Майдану не було, а ми бачили, як по-звірячому били людей, що законом не дозволяється, коли президент каже,що розгону не буде, а на Майдані йде рукопашна. Коли президент 5 чи 7 днів після розгону Майдану не звертається до людей, а замість нього говорять Пшонка та Захарченко. А це коментують Чечетов і Ко. Хіба це не підпал людського спротиву? Тепер сили ще не помірялися, але уже є багато вбитих, поранених, зниклих, багато людей заарештовано. Вчора Верховна Рада відмінила ці зловісні закони, проте, арешти людей продовжуються. Де розумні дії влади щодо найбільш важливих державних справ? Їх немає. Скільки років Табачник був міністром освіти та науки, не зважаючи на те, що всі знають його українофобські погляди. Як можна терпіти Добкіна і Кернеса,губернатора Донеччини Шишацького або Колесніченка з Криму?

На душі тягар. Страшно. Страшно,бо сьогодні Кравчук заявив про розвал держави,про її поділ на частини,про початок громадянської війни. Хто винен? Хто говорив про «папередников»? хто зупинив підписання договору України з ЄС про асоціацію, хто пішов у прийми до Путіна? Це ті ж Янукович і Азаров.

Звичайно, йде порушення Конституції. Але хто почав ці порушення? Сам Янукович доручив Конституційному Суду узаконити ним узурпацію влади. І що це дало? Чи привело це до успіху економіки — ні, заможного життя — ні, вільного демократичного суспільства — ні, кроку до кращої освіти — ні. Проте, настало зубожіння всіх — це дійсно, девальвація валюти — так, деградація освіти — так, погані дороги — так, високі ціни на продукти харчування — так.

30 січня 2014 р.

Верховна Рада прийняла закон про амністію при умові звільнення адмінбудівель. Це означає, що миру або замирення швидше за все не буде, а буде реалізовано план введення надзвичайного стану, розгрому протестуючих та кривавої бійні. Кажуть, що навколо Януковича згруповані «яструби» на чолі з Клюєвим. Чи знайдеться якийсь вихід з цього стану? Ніхто не знає. Янукович не підписав відміну зловісних шести законів від 16 січня, та ще і цей закон про амністію(хоча правильно було би відпустити всіх заарештованих). Додаток про звільнення адмінбудівель дасть змогу Януковичу ввести надзвичайний стан. І ніякі заходи країн ЄС, США та Канади на Януковича не подіють. Він знає межу прийняття заходів країнами ЄС.

Уже не знаю що і думати, бо бачу, що ніякого примирення не буде. Олігархи разом з Президентом. Тимчасово припинити зло можна лише шляхом примирення з боку влади, а вона не реагує на спроби західних країн посприяти цьому. Владі чужої крові не шкода. Вчора пішов за власним бажанням з посади голови уряду Азаров. Захарченко на засіданні уряду не буває. Він готує якусь пастку для країни. Цей сценарій добре готувався російською стороною, бо відпустити Україну у вільне плавання для Росії є завеликою втратою.

В ніч з 29 на 30 січня у Києві спалили 24 авто, з них 20 з номерами Львівського реєстру. Таке масштабне спалення машин не може відбуватися без якогось центру. Де він? Чи не в МВД? Звідки беруться «тітушки», які чинять безлад та провокують беркутівців. Хто їх «кришує»?Чи не в Центрі Медведчука?

Наш президент захворів на ОРВЗ. До нього вже не можуть додзвонитися Меркель, Обама. Дозволено розмовляти лише з Захарченком, міністром оборони, Клюєвим і Портновим та коли покличуть — з Рибаком…

3 лютого 2014 р.

На всіх каналах телебачення засуджувалися виступи Порошенка, Кличка, Яценюка, Тягнибока. Шукали у їхніх виступах антидержавний зміст, підбурювання народу. В Росії Глазьєв прямо сказав, що Янукович мусить придушити виступи протестувальників. Щось подібне кричав у мікрофон Жириновський.

5 лютого 2014 р.

Один з авторитетних міліцейських начальників твердить, що ніякого катування Булатова не було. Його покарали за те, що він показував у яких палацах живуть Янукович, Азаров, Медведчук, Пшонка. Люди побачили на екранах телевізорів їхні палаци. Анна Герман на телебаченні сказала,що Янукович не буде приймати ніяких рішень поки не зустрінеться у Сочі з Путіним.

6 лютого 2014 р.

Загальна ненависть поширилася на регіони-схід-південь-центр-захід. Там «бандерівці» (вороги), там «тітушки», які винаймаються міліцією чи СБУ,там захищають Януковича-Азарова, там його люто ненавидять. Ні Ештон, ні Фюлєне вплинуть на Януковича. На нього має жорсткий вплив Путін. Невже Україна стане підлеглою колонією та буде роками,десятиліттями виборювати собі волю? Сподіватися, що Європа нас не покине, очевидно не варто, бо у кожній країні є свої проблеми.

Чому росіяни вперто говорять «живу на Україні», «їду на Україну» а не «живу в Україні», «їду в Україну». У світі повсюди говорять — «я живу в Англії/Німеччині/США», а для нас відведено словосполучення «на».

Якось вдень, їдучи в тролейбусі, я по мобільному телефону заговорив українською,а жінка, яка сиділа поряд зі мною, сахнулася,мов від прокаженого.

У зв’язку з тим, що я лежав в лікарні, до 20 лютого не мав змоги вести записи. Події в Україні стрімко загострювалися. До 20 лютого загинуло більше ста молодих хлопців, їх тепер називають Небесною Сотнею. 22 лютого втік разом зі своїм найближчим оточенням з президентського палацу Янукович. Втік спочатку в Харків, потім на Донбас і через Крим у Росію. Владу перебирає в свої руки опозиція. Головою Верховної Ради обирають Турчинова, Прем’єр-Міністром призначають Яценюка, призначається дата нових виборів Президента України. Починається нова сторінка історії.

26 лютого 2014 р.

У Криму День гніву — десятки тисяч кримських татар оточили Верховну Раду Криму, щоб вона не приймала рішення про приєднання Криму до Росії. Разом з татарами сотні українців. Лунають гасла: «Україна!», «Слава Україні!— Героям слава!», «Крим — Україна», «Крим — не Росія!», «Аллах Акбар!». Після обіду до Верховної Ради підтягуються тисячі росіян, що скандують «Родіна — Росія!», «Крим — Путін — Росія!», з гучномовців лунають пісні типу «Вставай страна огромная, вставай на смертный бой». Серед стягів на майдані більшістю стають російські триколори. Люди, як з одного, так і з іншого боку до краю. Перед самим входом до Верховної Ради натовп затоптав до смерті жінку. На лавці помирає якийсь старший чоловік, який перед тим кричав «Крим — Росія».

Рефат Чубаров з мікрофоном в руках звертається до мітингувальників зі словами про те,що він домовився з Константиновим,що Верховна Рада Криму сьогодні ніякого рішення приймати не буде. Він також попросив людей розійтися з мітингу до завтра.А тим часом на в'їзді до Сімферополя появляється багато БТРів.

27 лютого 2014 р.

О п’ятій годині ранку мені зателефонував професор Вольвач і сказав,що будівлю Верховної Ради Криму захопили «зелені чоловічки» з автоматами,кулеметами,гранатометами. Я їду на роботу,але центр Сімферополя оточений міліцією. Наступають ще більш тривожні дні.

3 березня мені вдається купити квиток на потяг до Львова і я виїжджаю з Сімферополя. З цього часу я записів не вів.

Літературне редагування

Катерина Гончар

Минуле нікуди не дівається.

З особистого щоденника

Роман Яремійчук – доктор технічних наук, професор, колишній радник Голови Правління ДАТ «Чорноморнафтагаз»

29 листопада 2013 року Янукович відмовився підписувати договір про асоціацію з ЄС. Слідом за цим почалося все те, що відбувається й дотепер. У мене збереглися багатоденні записи, в яких фіксувалися проблеми моєї роботи в «Чорноморнафтогазі», особисте життя та події, що розгорталися в цей час в Україні. Дещицю з цього пропоную вашій увазі.

27 листопада 2013 р.

Янукович, як колись, так і тепер, не збирається підписувати Угоду про Асоціацію з ЄС. Російська сторона в оточенні його прихвостнів перемогла. Росія притиснула їхній бізнес. А щоб пережити цей тиск в уряді Януковича-Азарова волі нема.

Кажуть, що сплеск молодіжного супротиву швидко спаде. Він дійсно не може бути тривалим. Але з цих десятків-сотень тисяч мітингувальників згуртується п’ять-шість відсотків, які будуть готові до боротьби. Зупинити їх буде дуже важко.

Що говоритиме Янукович у Вільнюсі? Напевно, буде ще раз повторювати свій блеф про необхідність півтори сотні мільярдів доларів для країни, говоритиме про те, що він не може порушувати закони, Конституцію, що не має права помилувати Юлю Тимошенко (його останній козир). Дуже тяжко дивитися виступи Олійника,Чечетова, Шуфрича у Верховні Раді. Думається, кого ви обдурюєте і для чого це робите? Ваша риторика — ми хочемо в ЄС, а Європа задля однієї людини Ю. Тимошенко нехтує бажаннями 45-ти мільйонного народу. А те, що вони не хочуть випустити з тюрми незаконно засуджену людину, створюючи бар’єрна шляху до асоціації з ЄС, — все ніби правильно і законно.

28 листопада 2013 р.

Вчора слухав інтерв’ю з Януковичем. Це суцільна маячня. При його владі Україна ніколи не стане асоційованим членом ЄС. Наша економіка буде зруйнована вщент. За рахунок корупції та відкатів оточення Януковича в рази збагатиться. Дороги стануть ще більш занедбаними, наша залежність від Росії та її капіталу стане безповоротною. Освіта стане ще гіршою. Люд буде вимирати. Молодь буде виїжджати «світ за очі». Старші люди залишаться без прихисту. Каральна система розгорне тотальний контроль за людьми та буде знищувати тих, хто не стане коритися. Юлію Тимошенко не випустять з в’язниці, зможуть тримати її там до смерті. Жодні вмовляння керівників європейських держав не допоможуть. А тим часом Медведчук з комуністами розгорнуть тотальну агітацію задля вступу до Митного союзу. І регіонали до цього приєднаються.

Стане можливим супротив режиму Януковича. Але країни ЄС не прийдуть нам на допомогу, бо їм самим сутужно. У них проблеми з Іраном, Сирією, Ліваном, ісламістами, Афганістаном, Центрально-Африканською Республікою. Кругом жевріє або палає вогонь. А тим часом Росія буде купляти фінансові клани, банкрутувати банки, шантажувати газом. І, врешті-решт, щоби «спасти младших братьев во Христе от буржуазных националистов и фашистов» введе свої війська на територію України. Такі мої сумні передбачення.

Так і хочеться крикнути:  «Люди! Де ви? Ау….» Люди є. Це видно з сотень тисяч людей на вулицях Києва та інших міст України. Люди є, але усім треба щоденно «кусать» самим, годувати і одягати дітей. Жертвувати чимось задля великої мрії, ідеї важко.

Сьогодні і завтра доведеться лише спостерігати за мітингами та засіданнями керівників країн ЄС. Янукович прилетить до Вільнюса і ганебно повернеться звідти. Він говоритиме нам, що хотів іти до Європи, але європейські країни не простягнули руки, бо їм байдужа доля України. Говорять, в Україні криза. Хіба цієї кризи в інших країнах нема? В європейських країнах дороги добрі, а у нас вони зруйновані до краю, бо розкрадають усе.

Так, «Бойко і Ко» накупили бурові установки за подвійну вартість. Сотні бюджетних мільйонів доларів розпилилися від нижнього до верхнього ешелонів влади. Все, що робиться нині в Україні, спрямоване на її знищення, на розкрадання усього, що тільки можливо, привласнення новоявленими магнатами. А тепер «Чорноморнафтогаз» в боргах як в шовках, справа йде до банкрутства.

Сьогодні у Вільнюсі починається зустріч головних урядовців Європейського Союзу. Стосовно України все вперлося в декілька законів — про вибори, прокуратуру, звільнення з в’язниці або про виїзд за кордон з метою лікування Юлії Тимошенко. Регіонали вперлися проти прийняття цих законів. Особливо, щодо Юлії Тимошенко. Все впиралося в очікування рішучого слова Януковича. Він та його клеврети твердили, що звільнити цю «шахрайку» неможливо, бо вона нанесла Україні шкоду на сотні мільйонів доларів, потім заговорили про мільярди, а ще пізніше відкрили судові провадження стосовно коштів Кіотського протоколу, стосовно закупівлі автомобілів для районних лікарень. Також йшла мова  про її причетність до вбивства Щербаня. Головна мета — хоч за щось зачепитися, щоб засудити її до довічного ув’язнення. Одні люди знають, що це неправда, проте, інші говорять: «Так їй і треба, бо вона злодійка».

В цьому полягає страх Януковича перед можливим своїм покаранням. Але це все може зійти йому з рук, бо за його плечима буде стояти «матушка Россия», яка не дасть знищити своїх васалів — людей, які перейшли на їхній бік.

Сьогодні або завтра можуть відбутися великі мітинги у Києві та у західній частині Україні, але Янукович твердо вирішив, що йому «начхать». Путін припер його до стінки, перелічивши, можливо, усе вкрадене ним і його кланом, показав, що його може чекати  значно гірша доля,  ніж доля Юлії Тимошенко. А так він буде жити, керуючи хоча би у ролі губернатора України, і буде йому дозволено красти і красти.

День сумний. Вільнюс відкинув Януковича. Геннадій Москаль влучно висловився — «плили, плили, а на березі всралися». Нащо було дурити усіх нас, залишаючи надію на підписання Угоди про Асоціацію з ЄС? Навіщо було їздити Януковичу до Лондона, у Варшаву, Берлін, Вільнюс, Нью Йорк? Правда, з публічних виступів Азарова і Кожари у 2012—2013 р. було зрозуміло, що з цього нічого не вийде, але багатьом хотілося вірити в краще. Я був переконаний в тому, що Янукович не підпише Угоду, бо вона б перекривала Україні дорогу до Митного союзу з Росією. Для усіх «русскоговорящих» основним є — «снова к своимбратьям». В голови людей втовкмачується, що Росія, Білорусь та Україна — одне ціле, яке штучно розірвали. А хто говорить про те, що нас штучно з`єднали?

Знову сьогодні по телебаченню показують Семиноженка, Погребинського — цих, гидких до краю підлабузників, ненависників усього українського. Уявити, що подібні їм люди роблять погоду в Ізраїлі неможливо навіть у поганому сні. Видно наскільки українська держава, наша мова і звичаї чужі їм. Ці люди не можуть не бачити руйнації держави, занепаду освіти, безпорадності лікарів, вмираючих хворих, швидко зникаючих старших людей.

Молодь вийшла на вулиці. Можливо, їй доведеться братися за зброю, бо цю владу без неї не скинути, так як вона оточена беркутівцями, озброєними «тітушками», міліцією, прокурорами та суддями. Тими суддями, що за вбивства людей на дорогах дають умовний термін, а через рік шляхом помилування випускають на волю. А що говорити про корупцію, цю страшну систему злодійства, що піднімається знизу вверх і, мов ракові пухлини, знищує державний організм?

29 листопада 2013 р.

Великі сподівання так і не здійснились. Янукович зі своєю зграєю «грали варята», як говорять на Галичині. Нависла над нами якась кара Божа. Москалі ніяк не змиряться з тим, що ми — окремий народ, що ми — не «рускіє» і що ми — не «хохли», як нас називають «восточные братья». Нинішня влада буде проклята нашим народом «во векивеков». Уряд Азарова, якщо можна назвати його урядом, — суцільні злочинці перед нашим народом. Це зграя злодіїв, які навіть гадки не мають про народ, яким, буцімто, керують. Головним для них є ніщо інше як особисте збагачення.

2 грудня 2013 р.

Цілий день і ніч у мене був увімкнутий телевізор. На мітинг в столиці вийшло за різноманітними оцінками 250—500—700 тисяч людей. Виступ людей перетворюється у спротив владі. Захоплені приміщення КМДА, будинок профспілок, була спроба штурму Адміністрації Президента. Керівникам опозиції важко стримувати спроби застосування силових методів повалення влади. З партії регіонів вийшло чотири депутати. З`явилися провокатори «тітушки» та хлопці Корчинського.

Тим часом влада мовчить. Напевно, вони усвідомлюють, що немає простих рішень. Жорстоке побиття в ніч з п’ятниці на суботу мирних демонстрантів на Майдані перейшло межу «до» і «після». Не лише в західних областях а і в Дніпропетровську, Харкові, Одесі, Донецьку, Чернігові, Сумах, Сімферополі, Полтаві виходять люди на демонстрації. Скрізь лунають заклики «Банду — геть!», «Слава Україні! Героям Слава!». Революція. Що далі? Можливе оголошення воєнного стану, введення російських військ в Україну, громадянська війна, сепарація України на дві-три частини. Без іноземного впливу це вже не спинити.

3 грудня 2013 р.

Як витримують люди, які стоять на столичному Майдані, витримують холод і мороз? Якесь безнадійне відчуття. А що далі? Саме цього лідери опозиції не знають. Януковича і Азарова необхідно відправити у відставку, але це не виходить. Тоді лишається бунт, який може спровокувати кровопролиття.

Україна показала світові, що ми — не «хохли», не кріпаки, не «послушне подданые». Бандитська влада ще не збагнула цього, колись їй прийде кінець, і судитимуть її будуть не «Киреевы», як судили Юлію Тимошенко, а судитиме народний трибунал, і не врятують їх награбовані мільярди, які вони вже вивезли та вивозять з України. Будуть судити за руйнування України, за знищення освіти, за дії Табачника, будуть засуджені «сраколизи», які крутяться навколо нього. Будуть судити і Юрія Бойка — відвертого москвофіла, для якого нема нічого рідного в Україні. Виженуть геть і Азарова.

На Майдані цієї ночі було приблизно п’ять тисяч людей.

Вдень Верховна Рада не проголосувала за відставку уряду Азарова. Сам Азаров пішов із зали з високо піднятою головою і закопиленою губою, він не здався. А Янукович полетів у Китай за грошима для «меліорації Криму та півдня України». Згодом відбудеться головне запроданство України Путінській Росії. Європа нічого не може вдіяти. Наші бандити, шулери і злочинці святкуватимуть чергову перемогу.

Щойно я розмовляв з двірничкою у нашому подвір`ї. «Сталіна нам треба»,— мовила вона. Ці слова я чув від багатьох інших. Це означає, що частина з них готова до розстрілу людей. Коли я говорю їм, що без Сталіна при демократичному правлінні у Польщі, Чехії, Угорщині та і в інших країнах існує нормальне життя, то мені відповідають — ми, мовляв, інакші люди. Це неправда. Ми, так як і вони, прагнемо до того, щоб не крали, не брехали, щоби знали, як реформувати країну. Треба лише крок за кроком впроваджувати у нас те, що є у них. Омелян Мартин, мій знайомий-земляк, який є прокурором у Сімферополі, говорив мені, що при владі в Україні знаходиться злочинне угрупування. І, як говорив з іншого приводу композитор Людкевич, «нема на це ради».

Як жити людям, маючим маленькі статки, коли нема що дати дітям їсти, нема для них теплого одягу, коли у хаті зимно, бо нема чим обігрівати житло?

Що чекатиме Україну у найближчі дні та місяці? Хаос? Розчарування багатьох людей? Люди не зможуть простити зрадництво своїх інтересів Януковичем і здачу нас Путінській Росії.

4 грудня 2013 р.

Азаров вистояв — у відставку його не відправили. Партії регіонів були висунуті страшні звинувачення від Кличка, Яценюка і Тягнибока. Люди ці слова чули. Слухали  і прибічники влади. Якщо Україну приєднають до Митного Союзу, то вона розколеться і може початися справжня громадянська війна, але ще страшніше знову увійти до складу Російської імперії. Це тривало б довго і безкінечно.

Янукович у Китаї вижебрує гроші (а швидше за все продає Україну). Ніхто не в змозі спрогнозувати майбутнє найближчих днів. Через відсутність чіткої програми розвитку України по телебаченню поширюється критика лідерів опозиції. Може, і так, але ж яке навантаження падає на їхні плечі.

Що коїться з Юлією Тимошенко у тюремній лікарні в Харкові?Вона замовкла. Доступу до неї немає. Можливо, влада чекає її смерті, щоб не довелось її звільняти для лікування у Німеччині?Сьогодні приїжджає велика делегація країн ЄС з метою розібратися з тим, що зараз відбувається в нашій країні і що можна зробити у цій ситуації.

Як спинити ескалацію ненависті та страху? Що готує нам влада? Вона мусить іти на дуже жорстокі заходи або на організацію протистояння людей зі сходу з людьми з центру та заходу, або піти на якісь поступки.

Тут, у Сімферополі, я чую, що треба стріляти. У кого? У людей, котрі на Майдані, у тих, хто проти Януковича? Коли я говорю, що на нас мчить кур’єрський потяг занепаду освіти, науки, охорони здоров`я, якості доріг, всієї економіки; коли говорю, що у нас немає сучасних технологій, то мені відповідають,що винні у цьому Кравчук, Єльцин, Шушкевич, ще називають прізвища інших,  яких треба розстріляти. Коли говорю, що в Європі ні в кого не стріляють, а їхня економіка розвивається — мені мовчать у відповідь. Адже реально жити без розстрілів,  без знищення людей, проте, цих людей так не влаштовує, їм подавай Сталіна. Ситуацією, в якій ми опинились,  може скористатися Путін, бо Україна тоді впаде прямо під ноги Росії. Щось мусить статися. Цей Азаров не міг не знати чим скінчиться їхня авантюра щодо псевдоасоціації з ЄС. Я відчував, що ніякого підписання договору про асоціацію не буде, бо нащо було так підло відмовляти у звільненні Юлії Тимошенко, хоч цього  і вимагали усі керівники держав ЄС та Президент США. Не думаю, що ці керівники стали б на захист злочинця. Всі знають про розгул корупції, так само як і про справжню ціну реформ Азарова, заснованих на блюзнірстві,шахрайстві та злодійстві.

5 грудня 2013 р.

Пшонка запланував покарання організаторам Майдану. Почалися перші арешти та суди. Лідери опозиції переоцінили свої можливості щодо відставки уряду Азарова, бо сил у Верховні Раді у них замало. Партія регіонів тримається щільно, над ними їхній вождь Янукович, є сила, може знищити кожного з них за непокору.

Думаю, нічого доброго нас у 2014 році не чекає. Буде інфляція, затримка виплати пенсій та зарплат, при владі залишаться Янукович і Азаров. Буде дискредитація лідерів опозиції. Почнуть насильно виводити з голодування Юлію Тимошенко. Будуть все робити задля того, щоб Україна стала частиною «Великой Российской Империи». Почнуться надпотужні кроки з деукраїнізації України.

6 грудня 2013 р.

Я сподівався, що повстала з неволі Україна і стане нормальною Європейською державою, але нині вона само знищується, опускається до найгіршого стану. Найбільше зло — це корупція, це непрофесійне керівництво, це відсутність патріотизму.

9 грудня 2013 р.

Київ мітингує і справа дійшла до найактивніших дій. Навколо будинку уряду і Верховної Ради поставлені барикади. Був знесений пам’ятник Леніну. Тисячі людей радіють цьому, але знесення пам’ятника ще нічого не змінює. Оговтається влада та почнуться масові репресії спрямовані навіть не на тих, хто скидав цей пам’ятник, а на тих, хто збирав уламки пам’ятника цього тирана. Людям, які щиро раділи руйнації пам’ятника, ця може обернутись великою трагедією, це може ще більше об’єднати «стойких ленинцев» з стійкішими виконавцями волі Януковича з партії регіоналів. Хоча саме руйнування пам’ятника Леніну дуже налякало партію влади.

Сьогодні в уряді можуть бути прийняті радикальні заходи або будуть гучні заяви. Генеральний прокурор Пшонка вже пообіцяв кару для людей Майдану. Вже заявлено про арешт людей, які збирали залишки пам’ятника Леніну. М. С. Тимофіїв — видатний російський вчений, колись мені говорив, що Ленін був одним з найстрашніших тиранів світу. Я читав у п’ятдесятитомному зібранні творів Леніна його резолюції — «расстрелять, расстрелять и чем больше, тем лучше». Вся система диктатури пролетаріату була заснована на масовому знищенні людей.

По обіді у Києві визріває бійня. Станції Хрещатик і Майдан Незалежності оточені внутрішніми військами. З КМДА та будинку профспілок вивели людей. Чекають якогось наказу, швидше всього надвечір, бо усі страшні речі робляться не вдень, а вночі бо так легше приховати побиття людей, каліцтво, кров.

На телебаченні з погрозами виступає Чечетов. Йому вже губити нічого, він один з руйнівників України. Голосно і крикливо шумить з екрану Шуфрич. З усіх каналів телебачення чути виступи Азарова,міністрів уряду, де вони говорять про велику роботу їхнього уряду. Кричать про те, що вони зробили багато доброго, а опозиція, коли була при владі, нічого зробити не змогла. Проте, ніхто не говорить про наше технічне відставання, про надвисоку енерговитратність. Не говорять про занепад освіти, жебрацький стан учителів, лікарів, не говорять про корупцію та її коріння, не чути серйозної критики на адресу міліції, автоінспекції. Ніхто не пропонує, як це зробив у Грузії Саакашвілі, зміни до діяльності суддів, прокуратури.

А кому у Європі потрібна загрузла у злодійському багні Україна?

10 грудня 2013 р.

Сьогодні Кравчук, Кучма і Ющенко вмовляли Януковича зробити хоч щось. Про що вони домовилися — невідомо. Обіцяють показати цю зустріч пізніше.

Зустріч ні до чого не привела. Янукович вже в страху прийняв рішення рятувати не все, що йому хочеться, а, як мінімум, частину своїх статків — статків сім’ї. Сьогодні — завтра можна очікувати найгіршого — людської крові, крові дітей і молодих батьків.

11 грудня 2013 р.

Сьогодні в маршрутці хтось голосно сказав: «Янукович, подібно до Кирпи і Кравченко,покінчив життя самогубством». Ніхто з пасажирів не зреагував на ці слова. Мабуть, це провокація.

На майдані всю ніч правлять службу Божу священики, співають гімн України, лунають заклики не провокувати сутичок з беркутом та міліцією. Тим часом йде захоплення будинку профспілок.

Вчора чотири Президенти обговорювали можливості примирення. Вночі я не вмикав телевізор, була надія на це примирення. Ранком о 6-тій годині мені подзвонила Рома(моя дружина)і повідомила про зачистку Майдану. Транслювали таку картину  - люди моляться разом з священиками, а з Майдану вивозять розібрані барикади та палатки. Напевно сьогодні будуть ще якісь заяви Януковича або його силовиків. Це варіант Путіна — зберегти владу Януковича на наступні роки.

Сьогодні мав розмову з Анатолієм Хачіяном. Він відверто зізнався у своїй зневазі до українців, яких,за його словами, підкоряли росіяни, мадяри, поляки,румуни. І навіть слово «незалежність», за його словами, походить від слова лежати. Я відповів йому тим, що наша «незалежність» означає «нельзя лежать», треба вставати і боротися. «Не счесть им числа» тих, хто ненавидить українців, але хоче жити на нашій землі та ще й правити нами.

Що відбувається в цей час у Києві (16.30)? Що буде, якщо піде стіною «брат на брата»?

Настрій дуже пригнічений. Сьогодні по телебаченню передали про зникнення 11 студентів з Майдану. Їх могли вбити та закопати у землю. Молоді хлопці стають повстанцями, але у них нема ні досвіду, ні коштів та зброї.

Цікаво, чим може допомогти Україні США та ЄС? Путін вчепився в горло України і буде душити до кінця.

Що робитиме влада у найближчі години? На вулицях Сімферополя щезли усмішки з облич людей. Всі обличчя зосереджені, похмурі. Що зараз діється на Майдані у Києві? Чим це все скінчиться? Чи зуміє Янукович подавити спротив народу? Чи прийде йому на допомогу Путін? На це останнє запитання сам собі відповідаю — прийде. Напевно проллється кров наших людей. Це трагедія України чи крок до заміни влади?    

У випадку якщо Януковичу все це зійде з рук, то в Україні запанує режим типу Путіна — Лукашенка. І буде він Президентом(або його діти)до «скончания века». Народ побачив, що король голий. Люди побачили злочинців, бандитів,злодіїв у краватках та у вишуканому вбранні. Це все — наша влада. Але ж їй таки вдалося розділити Україну на дві частини — 50 відсотків за Януковича(бо він любить Росію), 50 відсотків — проти(бо він зірвав підписання угоди про асоціацію з ЄС).

Цікаво чи західні країни, США та Канада заблокують кошти та маєтності нашої влади? Чи влада зуміє найти щілину,щоб зберегти награбоване у народу?

Пихатий,вгодований,самовпевнений Янукович, очевидно, з розмови з пані Ештон, з іншими представниками Євросоюзу усвідомлює свій неминучий кінець, як президента. А російський президент не зупиниться ні перед чим, щоби поставити Україну на коліна та приєднати її до «Великой священной Руси». За Путіним: «нет никакого украинского языка, нет украинского народа, украинский язык — это диалект русского, украинцы — «хохлы», а страна — «Малороссия».

12 грудня 2013 р.

У Сімферополі 13 градусів морозу. Холодно. Цікаво, як люди провели цю морозну ніч на Майдані у Києві? Очікуючи нальоту «беркутівців», це важко уявити. Банда Януковича-Азірова не випустить добровільно владу з рук. Зрозуміло, що вони гралися в гру про вступ України в Асоціацію з ЄС, а насправді розігрували російську карту. Вони  дійсно є «наперсточниками». Вчора було соромно слухати «спіч» Азарова, як він, бідний, калічить написаний йому текст українською мовою. Мені він нагадує «штубака». Як можна було такій людині довірити керувати урядом великої держави? Слухаючи промови багатьох лідерів західних країн, журналістів українською мовою, думаю, що їм значно важче вивчити нашу мову. Але ж вони говорять і досить непогано. Невже в Україні нема людей, які поєднують в собі розум та інтелект? А «господін Азіров» ганьбить нас на увесь світ.

13 грудня 2013 р.

Тисячі людей привозять до столиці на підтримку Януковича. Вони з Донбасу, з Криму, з Харкова. З іншого боку, їдуть тисячі людей з заходу України. У  неділю на вулицю можуть вийти сотні тисяч киян. Чи не перетвориться це у криваву бійню між сходом та заходом? До Києва їдуть «беркутівці», звідусюди звозять міліцію. Їх хочуть кинути для «усмирения бунтарей». Чим це все закінчиться? Західна Європа, США, Канада застерігають Януковича від скоєння зла. Але, я думаю, що він вже не приймає ухвали, усім цим керує його промосковське оточення.

16 грудня 2013 р.

Урядова делегація їде з візитом до Москви з метою підписання нових домовленостей Путіна з Януковичем. Вони ведуть Україну до Митного союзу. На нас чекає страшна доля, бо звільнитися від Росії можна буде лише громадянською війною або поділом України на дві-три частини. Думаю тільки про зраду Януковича-Азарова. Вони рятують свої шкури і довго нашому народові доведеться вибиратися з путінських пут.

Вчорашні і позавчорашні дні були дуже тривожними для всіх нас.  Коли і чим закінчиться протистояння  Майдану зурядом? А мусить чимось закінчитись. Є два варіанти: перший — силовий, коли вступить в силу домовленість Києва та Москви і коли за вказівкою Путіна будуть введені в Україну війська «братнього народу» , який прийде на допомогу «хохлам». Другий — це заміна уряду Азарова на технократичний уряд. Перший варіант дає змогу Януковичу бути президентом України, а вірніше — її губернатором, доки це влаштовуватиме Путіна. Другий — це рішучий злам корупційної системи. При цьому варіанті з’являться власні кошти і гроші з зарубіжних банків. Це міг би бути шанс для створення нормальної державної системи.

Серед людей поширюються розмови: «А хто очолить цей Уряд?»

Кличко — ні, бо його голова багато раз бита, бо його жінка німкеня, а його гроші працюють на Німеччину. Все це брехлива пропаганда, бо насправді дружина Кличка українка або росіянка, він нажив свої статки особистим талантом та важкою працею.

Тягнибок — також ні, бо він фашист, націоналіст і взагалі погана людина. Яценюк — ні, бо він  не достатньо серйозний, хоча досвідчена  людина, поліглот, дипломат і економіст.

З них трьох, на мою думку, він міг би бути хоч Президентом, хоч Прем’єр-міністром. Хоча йому закидають «єврейське коріння». Я читав книгу про видатних євреїв України, в якій Яценюка причислили до євреїв. Перед виборами до Верховної Ради цю книгу з величезним тиражем направили у всі села та міста України і роздавали її безкоштовно, як нині роздають безкоштовно газету «Вести». Це все справа рук «медведчуківців», тобто тих, що «крутять колеса», брешуть, кидають у натовп неправдиву інформацію.

Можливо, зараз лише Церква (об’єднана) може висунути особистість для керівництва державою.

18 грудня 2013 р.

Ніщо «за так» не робиться — це щодо вчорашніх домовленостей з Путіним. Чим закінчиться Майдан? Невже люди змиряться, когось це влаштує, хтось подумає про те, що Янукович-Азаров мали рацію.

19 грудня 2013 р.

Цієї ночі засинав, слухаючи передачі п’ятого каналу. Все, про що там говорилося, є правдою. Для Азарова це не зрада, а «выполнение свого долга перед Родиной — великой Россией». Він, як Табачник, Бойко та інші не вважають Україну своєю вітчизною. А западенці — це вуйки. Може, колись їх за це Бог покарає.

Відбулася зрада України кланом Януковича-Азарова.

Три тижні не вів жодних записів  у зв'якзку з перебуванням у лікарні.

16 січня 2014 р.

Сьогодні в Україні патова ситуація — опозиція і Майдан не мають жодного впливу на владу. Влада, суди зроблять все, що накажуть. Міліція буде робити так само. За нею або перед нею іде СБУ, прокурори, слідчі і ніхто з них не може бути хоча б частково чесним.

Зрушити клан Януковича буде дуже важко, бо за ним  стоїть могутній Путін. Європі і США може і хотілося приструнити Януковича, але вони не знають яким чином зробити це і що з цього може вийти.

17 січня 2014 р.

Вчора Україна перетворилася в КНДР — заборони, кара, суд, штрафи, в’язниці. Очевидно, що і бюджет складено з урахуванням усього цього. Чого очікувати? Ніхто з влади не стане зупинятися перед державним терором. Позавчора ще була надія на краще майбутнє України. Зараз лише чудо може виправити становище. Вчора з Сімферополя на Київ пішов поїзд з озброєними беркутівцями, яким буде доручено розгін демонстрантів, каліцтво і вбивство. А Чечетов зловтішно заявив — «мы их развели как котят».

Що станеться далі? Початок підпільної організації супротиву, військова допомога з боку Путіна, підписання угоди про Митний та Євразійський союзи.

Камінь на душі. Тим часом намагаюсь додзвонитись до Гончара, спроби закінчуються невдало.

20 січня 2014 р.

До нового року одна з прибиральниць сказала, що «Сталіна на них треба», а сьогодні при вході на роботу я почув розмову одного з охоронців: «бульдозерів на них треба, їх треба знищити в пень». «Вони» — це протестувальники. Влада думала і, напевно, продовжує думати, що цей протест буде задушено. Можливо, тимчасово їм це вдасться, але не назавжди. Крісла під владою вже хитаються. Межа перейдена. Кров не зупинити. Вчорашній похід до Верховної Ради і початок бійок з беркутівцями був потрібен не протестувальникам, а владі, щоб раз і назавжди поставити крапку на будь яких протестах. Тепер ця хвиля протесту може поширитися в усіх регіонах. Якщо вдасться залучити хоча б один відсоток молоді до збройного протесту, то це стане початком громадянської війни, у якій не буде переможців, а будуть вбиті та скалічені люди. Доля «Верховного головнокомандувача» дійсно може стати подібною до долі Чаушеску. Вчора Президент звільнив головнокомандувача сухопутних військ. Чи не тому, що той не дав згоди пустити війська на придушення Майдану?

Що буде через декілька годин? Кажуть — переможців не судять. Але ж судять, та ще й як, і як не при житті, то після нього. Навіщо було приймати закони за вказівкою президента? Закони, які перетворюють нас в неоБілорусь? За кожне невдале слово чи за протест на нас може чекати в'язниця. Вчені, по своїй суті, завжди знаходяться в опозиції до влади, бо багато знають, вміють аналізувати, тяжко переживають несправедливість та глупоту влади.

20-го січня після обіду.Закрутилася завірюха навколо Майдану. Йде рукопашний бій, є біля двохсот поранених. Це вже повстання. Чим воно скінчиться-ніхто не скаже. Уже пролита кров і її зупинити буде важко. Чому треба було йти на штурм будівлі Верховної Ради? — Не знаю. Починати бійку можна лише тоді, коли є надія на перемогу. А якою може бути перемога у беззбройних людей проти озброєних беркутівців? Бути «Матросовими», кидаючись на кулеметну зброю,  немає сенсу, хіба лише стати запальничкою для великого вогню. А велике полум’я ще не готове палати на всю Україну. Влада спочатку проштовхнула у Верховну Раду зловісні закони, що дають їм право карати людей, судити, штрафувати, запихати у в'язниці. Скоро стане відомо принесе їм перемогу їхній проект. Щойно подзвонив Степану Пушику, і він сказав, що вже розпочались переговори, які ведуть з протестувальниками Клюєв, Пшонка та ще хтось.

21 січня 2014 р.

Тривожно і страшно. Відчуття великої небезпеки. У Києві йдуть сутички, є поранені та покалічені люди. Янукович не піде на жодні поступки, поки за його плечима велика озброєна сила. А європейські країни і США не наважаться на рішучі кроки стосовно представників влади. Складається враження, що  вони викинули нас, як непотріб.

22 січня 2014р.

День Злуки. Цей день почався кривавими втратами. Вночі Азаров давав інтерв’ю російському телебаченню, в якому зауважив, що влада застосує силовий варіант, якщо не буде «мирної» розв’язки. Це вже розпочалось. З одного боку стоять грабіжники, з іншого ті, які не хочуть, щоб їх грабували. А є ще велика частина тих, які не хочуть бути на чиємусь боці, бо вони звикли бути бідними або яким втовкмачили в голову, що «західняки», «бандерівці», «націоналісти» хочуть їх поневолити. Ця частина є небезпечною для України. Головне для них бути разом з «Великой и неделимой». У Києві пішла коса на камінь, іскри вже розпалили багаття. Мені страшно за, поки що беззбройних людей, які готові віддати своє  життя задля повалення нинішньої влади. На разі в уряді немає жодної людини, яка б викликала до себе повагу. Олійники, єфремови, чечетови та решта ПР-тійців — це гидотне сміття, позбутися якого буде дуже тяжко. Ці люди готові вбивати людей і робити все, щоб не втратити владу, бо втрата влади — це наступна відповідальність за вчинені ними злочини.

Янукович зробив ставку на «яструбів». На це його підштовхнула заява керівників східних регіонів та Криму, що прямо призвала його розігнати «Майдан». А потім посадити до в'язниці лідерів опозиції і сотні та тисячі людей, які не в змозі змиритись з всеукраїнським злом, яке уособлює собою Янукович-Азаров та їхня кліка.

25 січня 2014 р.

У Києві кипить повстання. На вулицях молодь, яка має вищу освіту, та ті, що встигли побачити, як живуть люди у світі. Ті, яким обридло жити в корумповано-злочинній ситуації і які хочуть нормального життя. Так все швидко змінилося — Азаров оголосив про зупинення на шляху до асоціації з ЄС, потім в знак протесту вийшло на Майдан багато студентів, молоді, потім стався нічний розгін Майдану і всю жорстокість цього розгону показали по телебаченню. Очевидно, що команду на розгін давав сам Янукович, зваливши відповідальність на Попова та ще двох можновладців. Мовчання Президента впродовж наступних п’яти днів означало, що нічого екстраординарного не сталося. А далі пішло і пішло. На одному боці стоять беркутівці, на іншому люди на Майдані.

27 січня 2014 р.

Не знаю що чекає на нас сьогодні, але в найближчі дні може початися кривава бійня з загибеллю сотень, а то й тисяч людей. Це вже нова трагічна сторінка історії, яку ніхто не очікував. Напевно, сьогодні або завтра буде введено військовий стан. Влада догралася з народом. Корупція, насилля силовиків і податківців, повне знищення хоч якоїсь свободи-це диктатура. А для чого це все? Чому в Європі, в тій же Польщі йдуть важливі зміни без диктатури, а у нас без неї ніби-то нічого досягнути не можливо. Вся біда полягає в тому, що керують Україною не люди,для яких наше життя щось вартує,а ті,для яких ми є джерелом збагачення.

Можливо, ми хочемо скинути на когось свою провину за байдужість,за «моя хата з краю»,за «три гетьмани» чи ще за щось. Можливо, наша лінь є провиною.

Чи візьме верх розум?

Жахливу розправу над людьми здійснили в Черкасах — ще більш страшну, ніж у ніч з 29 на 30 листопада у Києві. Там уже не жаліли нікого.

28 січня 2014 р.

Цієї ночі я майже не спав. Дивився телевізор, чекав новин з перемовин Януковича з лідерами опозиції. Початком примирення чи терором — чим закінчиться сьогоднішній день? Вчорашні перемовини знайшли певну спробу знайти порозуміння, але невідомо як вчинить клан Януковича (Єфремов, Чечетов, Лук’янов, Царьов, Левченко, Ківалов, Колісниченко, Олійник) на сьогоднішній сесії Верховної Ради. Верховна Рада або відмінить, прийняті перед тим закони або відкриє дорогу до терору. Україна кипить. Кипить в основному молодь, віком від 20—35років, яка не хоче миритися з кланом Януковича. Мерзотно виглядають Азаров, а ще пані Анна Герман. Вчора ввечері  я слухав передачу «Діалог», де пані Герман та Скорик надривалися у захисті Януковича і партії регіонів.

Сьогодні може закипіти Крим. О 12 годині збираються на мітинг кримські татари. З ранку на вулицях повно автоінспекторів,які попереджують водіїв не їхати в центр міста.

Добкін і Кернес в Харкові лякають людей розправою над мітингувальниками, погрозливо демонструють свою зневагу до України і українців. А потім питають звідки береться антисемітизм?

До Президента звертаються настоятелі церков України з проханням, вимогою почати перемови. До цього долучаються і три попередні Президенти. Звертається до Президента від інтелігенції організація «Перше грудня». Мовчать лише ректори університетів та Президія Національної Академії наук.

Сьогодні 28 грудня збирається Верховна Рада, щоб відмінити паскудні закони Колісниченко-Олійника.

Люди побачили нечувані маєтки Януковича, Пшонки, Азарова, Медведчука. Звідки вони взялися у цих людей?

Повстанці, як правило, не бідні люди, не люмпен. Це люди, які не хочуть бути бідними. На майданах не побачиш людей без освіти.

На майданах вже офіційно загинуло шість людей, багато пропало, серед них і керівник Автомайдану Булатов. А тисячі вже сидять по в’язницях або чекають рішення судів стосовно їхнього  покарання.

29 січня 2014 р.

Тривожний і кривавий січень увійде в історію України як вибух протесту проти лицемірства,дворушництва влади Януковича, що привела до виходу людей,в основному молоді,на Майдан Незалежності у Києві,побиття цих людей беркутівцями, безжальне побиття з однією метою — розігнати Майдан, налякати людей, показати, що влада може робити з нами що завгодно. А далі було довготривале мовчання Януковича, бо нібито він був на полюванні. Лякають людей Пшонка та міністр внутрішніх справ. А далі наступає відверта брехня Януковича перед страшними подіями 10 грудня,арешти людей,спроба ще раз розігнати Майдан. Опозиція скликає щотижневі віче у Києві, на які виходять сотні тисяч людей (близько мільйона) з закликом до супротиву. Влада мовчить. Янукович робить вигляд ніби нічого не відбувається. Супротив поширюється на Львів, Івано-Франківськ, Луцьк, Тернопіль а далі до Рівного, Хмельницького, Вінниці. На ці мітинги збирається тисячі людей. Після Різдва починаються захоплення обласних адміністрацій,обласних рад, формуються з порушенням Конституції Народні Ради, виганяють (або самі тікають) керівники адміністрацій. Верховна Рада приймає диктаторські закони для покарання людей та переходу до диктатури Президента. Верховна Рада йде у відпустку. Супротив поширюється на сході України — Полтаву, Черкаси, Суми, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Харків. Влада цього не чекала.

По телебаченню людям з провідних телеканалів говорять,що це все видумки галичан, вуйків (Добкін і Кернес). Верховної Рада Криму звертається до Президента з проханням навести в Україні лад, ввести надзвичайний стан.

Але супротив з вибухом ненависті поширюється повсюди.

Країни ЄС поволі починають усвідомлювати, що цей вибух — повстання, яке є дуже небезпечним для усього світу. Азаров пішов у відставку. Своїми діями, заявами, виступами він лише більше підігрівав багаття повстання. Воно не є локальним, «вуйківським» (за Добкіним), а стає загальноукраїнським. Саме тому Янукович змушений був піти на відміну законів, що вели до диктатури. Він вважав, що його влада буде вічною і не міг собі уявити, що так багато людей повстане проти його режиму. Людям не так важливо хто стоїть біля керма,як важливо,щоб був закон один для всіх,а не закон для можновладців один, а для плебсу інший. Суди над Луценко і Тимошенко були політичною розправою над своїми супротивниками. Здавалося — така сильна влада, всі «донецькі», всі «вірнопіддані». Ну і що? Може настати час, коли вони, мов щурі, будуть покидати «корабель».

Кажуть люди, що з аеропорту біля Севастополя масово вилітають родини багатіїв через те, що бояться розправи над собою-революційної чи судової. Але тікати можуть лише люди, у яких є гроші, і є права на проживання в інших країнах. У цих людей нема Батьківщини. Вони були такими собі «гражданами, проживающими не «в», а «на» Украине».

Кравчук в своїй промові у Верховні Раді сьогодні казав,що громадянська війна в Україні вже почалася і активно розгорається. Сказав, що має оговтатися провладна більшість, бо нагнути опозицію їм не вдасться. Але зауважив,що треба і владі, і опозиції йти на певні поступки. Але як іти, коли влада забрехалася-говорить одне, а робить інше і це раз за разом. Говорить, що ніякого розгону Майдану не було, а ми бачили, як по-звірячому били людей, що законом не дозволяється, коли президент каже,що розгону не буде, а на Майдані йде рукопашна. Коли президент 5 чи 7 днів після розгону Майдану не звертається до людей, а замість нього говорять Пшонка та Захарченко. А це коментують Чечетов і Ко. Хіба це не підпал людського спротиву? Тепер сили ще не помірялися, але уже є багато вбитих, поранених, зниклих, багато людей заарештовано. Вчора Верховна Рада відмінила ці зловісні закони, проте, арешти людей продовжуються. Де розумні дії влади щодо найбільш важливих державних справ? Їх немає. Скільки років Табачник був міністром освіти та науки, не зважаючи на те, що всі знають його українофобські погляди. Як можна терпіти Добкіна і Кернеса, губернатора Донеччини Шишацького або Колесніченка з Криму?

На душі тягар. Страшно. Страшно,бо сьогодні Кравчук заявив про розвал держави,про її поділ на частини,про початок громадянської війни. Хто винен? Хто говорив про «папередников»? хто зупинив підписання договору України з ЄС про асоціацію, хто пішов у прийми до Путіна? Це ті ж Янукович і Азаров.

Звичайно, йде порушення Конституції. Але хто почав ці порушення? Сам Янукович доручив Конституційному Суду узаконити ним узурпацію влади. І що це дало? Чи привело це до успіху економіки — ні, заможного життя — ні, вільного демократичного суспільства — ні, кроку до кращої освіти — ні. Проте, настало зубожіння всіх — це дійсно, девальвація валюти — так, деградація освіти — так, погані дороги — так, високі ціни на продукти харчування — так.

30 січня 2014 р.

Верховна Рада прийняла закон про амністію при умові звільнення адмінбудівель. Це означає, що миру або замирення швидше за все не буде, а буде реалізовано план введення надзвичайного стану, розгрому протестуючих та кривавої бійні. Кажуть, що навколо Януковича згруповані «яструби» на чолі з Клюєвим. Чи знайдеться якийсь вихід з цього стану? Ніхто не знає. Янукович не підписав відміну зловісних шести законів від 16 січня, та ще і цей закон про амністію(хоча правильно було би відпустити всіх заарештованих). Додаток про звільнення адмінбудівель дасть змогу Януковичу ввести надзвичайний стан. І ніякі заходи країн ЄС, США та Канади на Януковича не подіють. Він знає межу прийняття заходів країнами ЄС.

Уже не знаю що і думати, бо бачу, що ніякого примирення не буде. Олігархи разом з Президентом. Тимчасово припинити зло можна лише шляхом примирення з боку влади, а вона не реагує на спроби західних країн посприяти цьому. Владі чужої крові не шкода. Вчора пішов за власним бажанням з посади голови уряду Азаров. Захарченко на засіданні уряду не буває. Він готує якусь пастку для країни. Цей сценарій добре готувався російською стороною, бо відпустити Україну у вільне плавання для Росії є завеликою втратою.

В ніч з 29 на 30 січня у Києві спалили 24 авто, з них 20 з номерами Львівського реєстру. Таке масштабне спалення машин не може відбуватися без якогось центру. Де він? Чи не в МВД? Звідки беруться «тітушки», які чинять безлад та провокують беркутівців. Хто їх «кришує»?Чи не в Центрі Медведчука?

Наш президент захворів на ОРВЗ. До нього вже не можуть додзвонитися Меркель, Обама. Дозволено розмовляти лише з Захарченком, міністром оборони, Клюєвим і Портновим та коли покличуть — з Рибаком…

3 лютого 2014 р.

На всіх каналах телебачення засуджувалися виступи Порошенка, Кличка, Яценюка, Тягнибока. Шукали у їхніх виступах антидержавний зміст, підбурювання народу. В Росії Глазьєв прямо сказав, що Янукович мусить придушити виступи протестувальників. Щось подібне кричав у мікрофон Жириновський.

5 лютого 2014 р.

Один з авторитетних міліцейських начальників твердить, що ніякого катування Булатова не було. Його покарали за те, що він показував у яких палацах живуть Янукович, Азаров, Медведчук, Пшонка. Люди побачили на екранах телевізорів їхні палаци. Анна Герман на телебаченні сказала,що Янукович не буде приймати ніяких рішень поки не зустрінеться у Сочі з Путіним.

6 лютого 2014 р.

Загальна ненависть поширилася на регіони-схід-південь-центр-захід. Там «бандерівці» (вороги), там «тітушки», які винаймаються міліцією чи СБУ,там захищають Януковича-Азарова, там його люто ненавидять. Ні Ештон, ні Фюлєне вплинуть на Януковича. На нього має жорсткий вплив Путін. Невже Україна стане підлеглою колонією та буде роками,десятиліттями виборювати собі волю? Сподіватися, що Європа нас не покине, очевидно не варто, бо у кожній країні є свої проблеми.

Чому росіяни вперто говорять «живу на Україні», «їду на Україну» а не «живу в Україні», «їду в Україну». У світі повсюди говорять — «я живу в Англії/Німеччині/США», а для нас відведено словосполучення «на».

Якось вдень, їдучи в тролейбусі, я по мобільному телефону заговорив українською,а жінка, яка сиділа поряд зі мною, сахнулася,мов від прокаженого.

У зв’язку з тим, що я лежав в лікарні, до 20 лютого не мав змоги вести записи. Події в Україні стрімко загострювалися. До 20 лютого загинуло більше ста молодих хлопців, їх тепер називають Небесною Сотнею. 22 лютого втік разом зі своїм найближчим оточенням з президентського палацу Янукович. Втік спочатку в Харків, потім на Донбас і через Крим у Росію. Владу перебирає в свої руки опозиція. Головою Верховної Ради обирають Турчинова, Прем’єр-Міністром призначають Яценюка, призначається дата нових виборів Президента України. Починається нова сторінка історії.

26 лютого 2014 р.

У Криму День гніву — десятки тисяч кримських татар оточили Верховну Раду Криму, щоб вона не приймала рішення про приєднання Криму до Росії. Разом з татарами сотні українців. Лунають гасла: «Україна!», «Слава Україні!— Героям слава!», «Крим — Україна», «Крим — не Росія!», «Аллах Акбар!». Після обіду до Верховної Ради підтягуються тисячі росіян, що скандують «Родіна — Росія!», «Крим — Путін — Росія!», з гучномовців лунають пісні типу «Вставай страна огромная, вставай на смертный бой». Серед стягів на майдані більшістю стають російські триколори. Люди, як з одного, так і з іншого боку до краю. Перед самим входом до Верховної Ради натовп затоптав до смерті жінку. На лавці помирає якийсь старший чоловік, який перед тим кричав «Крим — Росія».

Рефат Чубаров з мікрофоном в руках звертається до мітингувальників зі словами про те,що він домовився з Константиновим,що Верховна Рада Криму сьогодні ніякого рішення приймати не буде. Він також попросив людей розійтися з мітингу до завтра.А тим часом на в'їзді до Сімферополя появляється багато БТРів.

27 лютого 2014 р.

О п’ятій годині ранку мені зателефонував професор Вольвач і сказав,що будівлю Верховної Ради Криму захопили «зелені чоловічки» з автоматами,кулеметами,гранатометами. Я їду на роботу,але центр Сімферополя оточений міліцією. Наступають ще більш тривожні дні.

3 березня мені вдається купити квиток на потяг до Львова і я виїжджаю з Сімферополя. З цього часу я записів не вів.

Літературне редагування

Катерина Гончар

Загальні збори Наукового товариства ім. Шевченка відбудуться 27 лютого (п'ятниця) 2015 р. у Львівському національному університеті ім. Івана Франка за адресою:

м. Львів, вул.Університетська, 1, актова зала 

Початок роботи о 16 год. 

Реєстрація учасників і гостей від 15.30 до 16.00

ПОРЯДОК ДЕННИЙ

1. Представлення та обговорення кандидатур до обрання у дійсні члени Товариства 2015 р.
 

2. Обрання дійсних членів НТШ за 2015 р.